Мирослав Дочинец - Синій зошит

За станом воздуха, світил, зілля і поведенцією тварин я навчився вгадувати погоду на тиждень, місяць і рік уперед. За множенням живої дрібноти — врожаї. За запахом людського поту, барвою очей і шкіри — недугу. За тими ж чинниками — ліки від неї. За «часовими колами» — перебіг розвитку теренів і їх народів. Бо за сутністю своєю се ті ж кола, що й на листі трави, на прожилкуватій кам’яній брилі, на зрізаному стовбурі, на голівці маку, на мушлі равлика, на кінському копиті, на людському нігті чи на райдузі ока… Все те — сумірне в рисунку. З досвідом спостережливости добираєш міру їх прочитання, відкриваючи картину прийдешнього.

Моя практика завжди і скрізь слугувала людям. Правда, її важко було комусь пояснити без підозри й сміху з їх боку. Знайшовся лише один чоловік, який се прийняв без слів. Ми запізналися на лісоповалі під Повенцем, на Онезькому озері. Повенець — усьому світу кінець, казали про ті місця. То був єврей, математик, вельми просвічений у науках чоловік і до тюрми, казали, дуже багатий. Потай він спостерігав за мною і якось зізнався, що захоплений моїми «некнижними знаннями», проте не знаходить їм пояснення.

Тут же я дещо йому пояснив — на пні зрізаної модрини. Вимірюючи стовбурові кільця бадилиною, я виклав передбачення, що чекає сю державу через двадцять літ, сорок, шістдесят… Він був уражений, але недовго. На тому ж пні вугликом із ватри накидав стовпці чисел — і вивів те ж саме, що і я голим пальцем. Проникливий математик, він проникав числом у глибини часових кіл. Те, що я чинив нутряним оком. Числом можна все пояснити і много що підкорити, навіть гроші, бо вони — лише бліда тінь числа. А числа, як вістові стовпи, показують хід історії. В 1914 році почалася перша світова война. У 1441 — друга. В 2014 році світ наблизиться до третьої. Спричинить се розлом на теренах Київської Руси, що мусить нарешті, по історичній правді, відломитися від Московії, яка все більше втрачає потугу душити народи…

Каторжани понуро тягали колоди, а ми, як причучверені, хитро посміхалися біля пня з нашими химерними розрахунками. Бо ми щось знали, ми чекали нових, поворотних, кіл нашого і вселенського розвитку.

От і все, що ховається за загадкою дару провидіння.

Рівна спина, прямостояння, прямоходіння настільки важна річ, що й не переоцінити. Я дійшов сього на тайгових промислах. Там усе тижнями носиш на собі: зброю, харч, пожитки, шкури і м’ясо добутого звіра. Часто в дощах, ночуючи на землі чи в сирих виймах. Не ноги держать чоловіка, а хребет. Його треба мати здоровим і податливим. Від хребта, як галуззя від стовбура, променяться живні нерви.

Там, у нетрях Уссурійська та Сіхоте-Аліню, спостеріг я, що тубільні китайці і голди, та й посполитий сибірський люд, майже не мають клопоту з хребтом. Бо годять йому, як лише знають. Спершу не дав я увагу на те, що мій супряжник у ловах Чан Бао за кождої нагоди скидав обіч поклажу і тісно тулився спиною до дерева. Пізніше підмітив, що робить він се не припадком, а доцільно — як декотра птиця, що направляє таким рипом крила. І дерева обирав китаєць не навмання, а — «під крила». Себто — свої дерева. Так ув’язаний живий світ, що кожда його частка має подовження сродности в инших частках. Будучи відкритими світу, ми впізнаємо свої дерева, плоди, камені, звізди, своїх птиць і звірів, свою воду, своє місце поселення і навіть свої дні і роки. І черпаємо від них снагу.

Люди лісу туляться до стовбурів, тісно втискаючи в кору лопатки, голову, поперек і долоні замком іззаду. Так вирівнюють підупалий у походах хребет, стягуючи силу дерева. Його соки вирівнюють і розріджують соки людського тіла, закипають живлющою клейковиною в кістках.

Так вирівнюють себе лісовики. І понад те. На привалах, на твердих кам’яних канах осель мають звичай лягати на полотняні скрутки під попереком, рівно під пупком. Ноги кладуть на ширину пліч і «косолапо» зводять стопи разом — так, аби великі пальці торкалися одне одного, а п’яти були на віддалі доброї п’яді (20–25 сантиметрів). Витягнуті прямі руки зводяться за головою, долонями донизу, і з’єднуються мізинцями. Важно, аби великі пальці ніг і мізинці рук торкалися. Лежать у такій невигідній дузі недовго — зо п’ять-десять хвилин. Зате поміч від неї величезна. Черево западає, а кістяк набуває звичної форми.

Такою способою «править» себе й ведмідь. Вайлуватий на взір, косолапий, неповороткий, сей звір звірів є першим у силі, спритности й витривалости. І не дивина, що люди, наслідувачі його, не потерпають від поперекових болів, мають рівну і пругку спину, таку ж ходу, а при тому — і думки рівні.