Мирослав Дочинец - Синій зошит

Мені кортіло вчинити йому якусь послугу, обдарувати чимось. Може, підлікувати? Я видів, що бракує його здоровлю. Але як се обернути — чоловік держався відрубно і навіть гордовито? Світ він носив у собі, а на собі — брухт чужого життя. Але життя мудріше за нас і скоро піднесло нову нагоду.

Для деяких ліків мені знадобилося вороняче пір’я. А ворони купно гніздяться в акаціях під Павловою горою. Я подався туди за пером. Коли назбирав доста, полудень палив спекою, піт виїдав очи. Вирішив перебути часину під пахкою жимолостю, бо дуже люблю сю витку рослинність іще з тайгових походів. І тоді я вздрів його — нужденного скрипаля в задубілій від лепу сорочці й обтріпаних холошах. Він грав. Оддалік курився міський смітник — видать, там він знайшов скрипку, вірніше, те, що було колись нею. Обчухрані, потріскані дека, приломлене руків’я і повна відсутність струн. Одначе він грав. Брудна поросла щока злилася з інструментом, чорна кисть граціозно держала смичок із ліщини, злітала й опадала птицею в такт нечутної нути. При сьому випросталася, аж виросла, підморена його статура, ожила по-гусячому шия, а голова, досі нечесана й похнюплена, тепер розхристано металася в палкому надихненні. Сі безгомінні рухи були такими злагодженими й красивими, що, видавалося, й направду збуджують воздух незвичною музикою.

У солодкому самозабутті він грав для ворон, гадаючи, що довкола безлюдно. Не міркував, що за кущем розімлілої жимолості стоїть і слухає ще один слухач. І коли руки його вже вхляли, дихання збилося від надміру почуттів, а голова безвольно впала на скрипку, пригорнуту до грудей, я неспогадано для самого себе заплескав. Спершу несміло і тихо, а відтак густіше й лункіше. Він почув і злякано обернувся, огорнувши мене тривожним, здивованим взором. Проте не засоромився. Не опускаючи скрипки, звільна рушив до мене — і в очи його все більше напливало лагідности. Підійшов, мовчки нахилився і поцілував мене в плече. Я не встиг нічого промовити, бо музикант боржій повернувся і пішов геть. На місці, до якого він притулився лицем, мокрів слід сльози.

Так я споміг нещасливця скупим дарунком — плеском долонь. Хоча хто знає, в чім скупість, а в чому щедрість?

Я в міру чулий чоловік, але той прояв подяки мене розчулив. І я подумав: служба людська в тім, аби славити своїм творенням Творця. А не в тому, щоб діло славило тебе. Інак — твоє мистецтво руйнується в тобі і руйнує тебе.

…А славлення те можна проголошувати навіть беззвучно.

Усе живе чекає від насне стілько замилування, як уваги наших рук. І людина також: хоче не стілько поваги, як уваги.

Стрічав я різних людей у хвороті.Видів стійких в опорі болю, не зломлених муками і терплячих, красивих та гідних у смиренности, видів мовчазно-мужніх, навіть таких, що приймали страждання радісно, як святі. Всяких стрічав у хвороті… Не стрічав лише серед них щасливих.

Здоровля і віра — дві головні свободи наші.

Заголовна моя молитвата, що заповідана римським вояком Пахомієм, що в пустельних скитах здобувся великої святости. Найсильніша молитва каяття і очищення: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Так до Вітця свого взивав і Син людський на граничній межі свого великого страждання.

Їда богів.Якось я жартома виповів у гурті: «Він так виглядає, ніби харчується їдою богів». І тут же мене взяли в розпити: «А що, направду є така їда?» Звісно, що є. Сей ряд починається з ягід, насіння всякого, меду, горіхів, яблук, зеленини, морської риби, городини, квасного молока, зерна грубого мелення…

Місце сили.Такі місця ніби саме для тебе сотворені. Прийнятний для тебе обшар. Те місце підкажуть вода і воздух, які слід обирати по собі. Вода, що чистить тіло і кріпить кістки. Воздух, що свіжить легені і насичує серце. Земна вода вгадує воду нашого тіла і підсилює її по потребі. А небесний легіт має инше свічення і наповнення. Я впізнаю барви і доторки «свого» воздуха. Ба, більше: як кінь, що наосліп вибирає вірну тропу, моя нога вгадує каміння, на яке їй прилюбно ступити. Може, тому, що я обтер на своїх дорогах тьму-тьменну каменів? Звичне око показує хід ногам, і підошви втішені ступанням. Та все-таки головне не де живеш, навіть не те, як живеш, а — «куди живеш».

Міра дороги починається з міри кроків.

У дорозі є все:і вежі, з яких відкривають нові напрями; і криниці, що напоять; і дерева, що підкріплять плодами; і лавчини для втомлених вісників…