Мирослав Дочинец - Синій зошит

Ми — пагін природи, і через нас, наш тлін проростає її невмирущість.

Світом я смачно походив, та, озираючись назад і зазираючи вперед, розумію: не просторовий світ я шукав, а — світ у собі.

На чужині ми певніші й спокійніші. Менше тратиш сил, бо за чуже так серце не болить. Ще й кріпить гадка, що завсігди можеш се покинути, не втративши много.

Чужина — се як перепочинок посеред дороги.

Свій народ, як і батька свого, люблять не за те, що найліпший за всіх, а за те, що він — твій.

Українці, як ніхто,вміють громадою, толокою зводити храми. Пишні і горді. Многоту храмів. Тому я вірю в боголюбний, плодоносний дух українців. Вірю, що прийде час — і вони купно й гордо розбудують підупалий храм своєї державности.

Коли не маєш слів утішання,а їх чекають, коли не можеш помогти дією, а її потребують, коли не можеш запалити надією, а на неї сподіваються, — бодай торкнися лагідною рукою волосся занепалого ближнього. І це вже якась зарада.

Наше серце сильніше й мудріше, ніж ми самі.Коли піддаємося лінощам тіла і душі, серце не припиняє роботу ані на мить. Протягом доби, кажуть, робить 100 тисяч ударів, перепомповує 10 тисяч літрів крові. Воно не сумнівається в потрібности, не хитається в служінні.

Працюй у спілці зі своїм серцем.

Що менше людина може сама,тим більше покладається на когось. Що менше вірить у себе, тим більшого чекає від когось. Можна лише здогадуватись, як тяжко було Ісусу, котрий ніс людям чудо любови, а вони жадали від нього корисливих чудес.

Витягую з пам’яти особливо солодкі спогадання…Як китаєць Чан Бао вчив мене стріляти на звук. Звірина в тайзі дуже чутка, серед дня рідко щось уполюєш — усе живе залягає в хащах. А вночі звірі самі полюють, бешкетують, шукають водопій. Тоді й настають справдешні лови: хто обережніший, терплячіший, спритніший, мудріший — людина чи животина?

Лісові насельники видять поночі ліпше, як ловці. До того ж, вони хазяї свого обшару. Зате з нами — розум, стрілецький хист і перевага наступу. Цілишся вухом у кождий звук і шерех, сам при сьому стаєш непорушною й невидимою тінню. Місяць, твій тайний спільник, підсвічує хащу срібною хвоєю, росяним листом і мохом, фосфоричними пнями. І раптом угадуєш шелест хутра, боязкий віддих, ледве чутний хруст суглобів — і б’єш туди кулею.

Я поціляв частіше, ніж мій навчитель, лісовик із колиски. І скоро він здогадався чому. З вузьких очей Чан Бао бризнув радісний смішок: «Ти хитра. Ти стріляй не лише вухо, але й ніс. Ніс — твоя око…» Це була правда, нюхом я більше чув, ніж вухом. І понад те, на запах я розрізняв породи звірів і навіть угадував, скілько їх, якого віку, зросту. Се давало мені можність точно прицілитися наосліп.

Звір мав розуміти мене: хтось когось мусить здолати. Такий закон Лісу.

Проте серед людей знаходилися й такі, що обурювалися: «Фі, ви вбиваєте живих тварин?!» — «А ви їсте м’ясо невбитих?» — питав своєю чергою я. Правда, одного дня я вирозумів, що стріляти більше не буду, і відмовився від того ремесла назавжди.

Спомин про мисливство «на чуття» нагадав мені одного німця-полоненця, з яким ми різали ліс під Бодайбо. Він розказував, що на войні окопи бували так близько до ворога, що вони стріляли й метали гранати на димок цигарки, на запах тютюну… Ще той зек-солдат запам’ятався мені висловом: «В окопах немає безбожників».

Якщо ярмо надягаєш собі на шию сам— се прояв свободи. Якщо його накидає на тебе хтось инший — се неволя. Ярмо наше солодке — служіння, несення свого хреста.

Якщо осла достатньо не навантажити, він упаде на коліна. Так любив казати кебетливий Отар.

Вино дозріває не в бочці, а в роті,— ще одна дрібка його густослів’я.

Найдорожчий для мене час — передсвітній.Коли з лампою дочікуєшся розсвітання. Морок поволи молодиться, рідіє, вичахає — пітьма витискається з усіх закутин твоєї селитви і з тебе самого. Лампа присоромлено коптить. І навально, владно, твердо вривається день. Довгий, як дума, і повний цінностей день.

«Чому ви не пишете?»— не раз питають мене.

«Тому, що мисль у голові гостріша й глибша. На устах — звучить свіжо й довірливо. А на папері лишається лише бліда її подоба».

Рука — не найліпший струмент для передачі думки.

Спершу зроби щось предметно.А тоді вже думай, що вийшло. А не навиворіт.