Мирослав Дочинец - Синій зошит

Притомна людина любить самоту,але вона в неї наповнена кимось чи чимось. Самота повноти . А дурному не скучно й самому.

Не втомлююся казати: повсякчас будьте в дорозі.Йдіть! Ідіть навіть у темряві й тумані — і світло блисне, мряка розсіється.

Я, крім усього, — каменяр.І сим найбільше пишаюся. Перше своє житловище, в лісі, я згромадив із каміння. А відтак много мурував по світу. Було, що роками зводив на морських узбережжях маяки. Камінь я знаю і люблю не менше, ніж траву. Перед каменем я схиляюся ледве не в язичеській пошані. Бо в ньому предковічної тайни більше, ніж у чомусь иншому.

Камінь від каменю, як і люди, вельми різниться. Камінь прозорої, чистої барви найбільш довговічний. Чим менше в ньому прожилок — тим цільніший; чим жили тонші — тим камінь ліпший; чим більше вони завинуті — тим він суворіший; вузлуваті — камінь твердіший. Ще грубший той камінь, що, облитий водою, довше сохне.

Дзвінкий при ударі — щільніший за глухий. Той, що пахне сіркою, кріпкіший за того, що не пахне зовсім. Камінь, що при сколюванні дає гострий і нерівний злом, — щільний, як криця.

Усякий камінь, добутий у вологій каменоломні, буде сильнішим, коли висохне. Якщо намочена плита набирає ваги — значить, від мокра буде кришитися. Камінь, що не витримує огню, не видержить і сонця.

Камінь має свою вдачу. Шерехатий, обсипаний піском — трудний камінь, не дається рукам; з чорними цятками — вередливий; із золотими іскрами — впертий.

Вибирають камінь не на око і не мацанням — тулять до щоки.

Про камінь я міг би толкувати радо і довго, але тогди й направду матимуть мене за якогось поганина.

З лісу завсігди щось приносиш.Якщо не зело, то якесь вражіння. Ось нині, до прикладу: бузина своїм запахом п’яно напоїла весь обшар. Дерева в дурмані куняють стоячи.

Поміч— не те, що мені дають, а те, що мені в житті згодилося.

Вродився я в такому місці(Підкарпатті-Закарпатті), яке наче й не Вкраїна. Окраїна. Та чи мізинець не є частиною цілого тіла?! Планида, як того світована, водила мене до білого волоса світами. Так, що подекуди я пораз і забував, звідки я і якого племени. Так сталося, що своє українство я остро відчув і непоборно прийняв на чужині. Виходить, аби відчути себе українцем, мені потрібно було, як кресалу об трут, обтертися об инший нарід — чехів, мадярів, румунів, московитів, євреїв, німців, поляків, вірменів, татар, кавказців, литовців, китайців, голдів, греків… І від кождого тягнув я по нитці — на вишиття своєї, родимої сорочки.

Чуже, як дзеркало, — відбиває світло свого.

В кого довге життя —в того, здебільшого, й довге вмирання. Щось чіпко держить тих на сьому світі і відпускає «туди» неохоче.

Після грозиспів птиць у шатрах лип такий пронизливо-гострий, що, здається, сиплеться на плечі кришталевим градом. Аж щулишся мимоволі.

Відломив гілочку,щоб покласти у дзбанок. Білі-білі тверді студені квіти з ніжними торочками пелюстин. Такі шляхетні, погордливі. І не пахнуть. Ніскільки. Та воно й справедливо: доста з них і краси.

Яка ж мудро-справедлива природа!

Був у мене блаженної пам’яти приятель— дуже вчений чоловік. Нове річище прорубав у науці про земні породи. І залишилися по ньому двоє синів — сіренькі науковці. Все життя вони ревниво тягнуть на себе ковдру його слави. Саме слави, а не пам’яти. Та так ревно тягнуть кожен собі, що вже на клапті її подерли. Щоб прикрити голі гузиці своєї нікчемности.

На Колхіді працював я опліч із кахетинцем Отаром.Чоловік мав густе слово. Любив казати застольну здравицю: «Аби ви пояснювали, а не чекали пояснень, аби ви втішали, а не чекали втішання, аби ви любили, а не чекали любови, аби ви помагали, а не чекали помочи!»

Слухаю вечорамижабині скрекоти на озері — виразні, лункі, різної тональности й глибини. Не може бути, щоб се були пусті несвідомі звуки. Се — розмова.

Цвітіння.Є кілька днів у передлітті, коли все цвіте водночас: і трава, і дерева, і вода, і навіть воздух. Я се виджу, хоча більшість людей каже, що нічого такого не помічають. На те я їм кажу: «Воздух таки цвіте! Вірте! Крота ми теж не видимо, а він є ».

Ліс навчив меневесь час щось шукати. І знаходити. Хоч уже і не в лісі.

Майже сім літ я вимушено мусив бути в хащах ловцем, аби вижити. А згодом теж немало полював для прожиття, і щоби бути ближче до жаданого лісу, як до матірної стихії. Майже щодня стикався я зі смертю… смертю звірини. Звірі, навіть мертві, і тут мені помагали: все менше страшила мене власна майбутня смерть.