Мирослав Дочинец - Синій зошит

Питають мене і про патріотизм.Не хочеться означати сей високий чин гучними і пустими словами. Я довго над тим думав і склалося таке: «Патріотизм — се отець, що йде до свого вітця і веде своїх дітей».

Пам’ятаймо, з якого кореня ростемо. І в що виростемо.

Помагати иншим треба,бо колись вони поможуть і тобі, і твоїм дітям.

Пригадую, громадили ми сінов Голдах, і вморені мрійно лежали під зоряним небом. Упала звізда, і Мирон запитав: «Ви встигли щось загадати?»

«Ні. Мені нема що загадувати».

Я сказав правду.

Моє серце — мій храм.Мій розум — моя кузня. Моя філософія — се доброта.

Кажуть учені люди,що 40 тисяч років побутує людська мова. І нарахували 60 мільйонів слів. А мені щоразу не вистачає слів, аби описати найменше зачудування від щоденних дарів природи. І тому здебільшого мовчу…

Питаєте, що розвіює смуток?Робота, закохання і подорожі.

Не турбуйся готовністю ближніх.Переконайся, що готовий ти.

Чи серце твоє готове?

Бути в роботі — значить підніматись.Закінчувати роботу — підноситись над собою.

Нас усіх одне одному посилає Бог.

Любити — се те, що може вернути тобі самого себе.Бо любити — видіти людину такою, якою її задумав Бог.

Попостежую дозрівання України.І визрівання українців, нащадків давньобутніх племен, які зрушали з наших теплих рік на студений захід і заснували Європу. Дедалі помітніше українці вертаються на своє європейське коло. Якими нас знали раніше? Ми садили верби, щоб ними обгородити свої маленькі родинні князівства… Ми їли зліплену з картоплею муку (вареники) та сало з цибулею… Ми білили свої хижі і покривали вишиттям найгрубішу сорочку… Ми співали найсумніші у світі пісні… Ми сіяли і жнивували — і нічого більше не планували… Ми дивилися в небо і не переймалися тим, що на рідній землі весь час газдували чужинці… Ми мали царя в голові, але не мали свого царя в Кийові… Ми казали: біда — не москалі й ляхи, біда — гріхи… Ми ревно молилися Богу, а коли Бог кликав нас — бігли до знахарів… Наші любимі слова — «доля» і «мрія», тоді як провідні народи кладуть у першину «волю» і «змагання». Бо направду: хто має волю, той має долю… Та всякий мурашник, коли входить у силу, долає розбрід і згромаджується. І тоді кождий муравель набуває ваги суспільної особи, а комашиний вавилон устатковується в службі кождої комашини.

Провіщається новій Київській Руси нова доба: вернути себе собі і підсилити собою світ.

Україна дозріває до самости. До свого виходу-проходу у світ. І та дорога буде чисто своя, красна і ясна, як Чумацький Шлях, перевернутий на мапу земну.

«Хто були ваші вчителі?»— питають мене люди, які мудрість вишукують «десь» і «там».

«Чому — були? Вони завжди є».

«То, мабуть, якісь святі?»

«Чиста правда — святі. Діти. Бо для мене дитинство — найвища святість».

«Ви зазнали мить найбільшого щастя?»— діймають мене ще якось.

«Зазнав, і не раз».

«Коли?»

«Коли, спраглий, п’єш воду…»

«Про що ви думаєте?»— любив заскочити мене зненацька новинар Мирон.

«Ні про що. Себто — про все».

І обоє сміємося.

Тиша і рух— найбільші два добра природи, покладені нам у наріжну науку. У великій природі вони врівноважені і споєні в собі. До сього слід прибігати і нашій малій людській природі — частинці великої. Стягуй у себе тишу — і осягнеш смисл руху довкола. Держи себе в осмисленому, розміреному русі — і пізнаєш повноту спокою.

Сила тиші, соки руху — найліпші вітаміни радости.

Для тих, що бояться літати наміром і думкою:молоді птиці вчаться літати в момент падіння з гнізда.

Колеса теліги життяв декого скриплять, а в декого співають. В залежности від того, яке змащення. «Яка масть — така власть», — почув якось від одного старого.

Поцілунок у плече.Я чоловік чулий, хоч і не помисливий. Та згадка про один трапунок — ні-ні та й загріє встаріле серце. Був час збирання, і я в перші роси пускався в обходи мукачівських околиць. І стрічався мені не раз чоловічок циганкуватого, занехаяного вигляду. Він теж клопотався промислом. Кождий із нас збирав своє: я — зілля, він — залізяччя і лахміття, щоб обміняти на питво і якусь потраву. Мене майже не помічав — який я мав би для нього інтерес?! Був не із заліза, а лахи ще носив на собі сам. Зате я, за своєю звичкою, поглядав у його бік із цікавістю. Силкувався означити його чин: жебрак, причинний, пропийдух чи просто прибитий лихом сердега? Було щось у ньому таке, що пропити, занапастити до останку неможливо, — якийсь, хоч і крихкий, та стрижень нутряної гідности. Я запитав про нього сторожиху зеленгоспу і та прояснила, що колись се вдатний був музика. Грав панству по рестораціях та винних симпозіумах під Ловачкою. І понад те, був кликаний і до Пешта, і до Лемберга та Праги… Але перекотиполе не хапається грунту корінням. Так і покотився в скорій славі спадом. А розгул і горілка довершили своє діло. Слух підупав, руки загубили чуття і легкість. Біда невелика, що пропав музика. Грати — не орати… Видавали в ньому приналежність до штуки очи — налиті густотою самотности, спраглі якоїсь невтоленної потреби.