Мирослав Дочинец - Синій зошит

Залишаймо сліди свого поступу.

Прикрашай довкілля.Пораючи землю, пораєш свою душу.

В румунському Банатіприхистив мене дідо Стойка. Вельми скупий був на слово чоловік. Він і молитви мав геть короткі. Приміром, вечірня: «Поклади мене, Господи, камінцем, підніми перцем». При людях держався німаком, зате коло худоби язик його розплітався. Не раз я видів зі свого віконця, як дідо щось толкує псові і той розуміюче похитує головою. Або як вичитує козу, що столочила городець — та винувато тупила очи. Другим разом довірливо щось шепоче на вухо коникові — і відпускає його на пашу, і той іде в ті креси, куди велів йому старий, і повертається в означений час. Навіть драчливий когут смиренно завмирав, коли газда журив його за безлад у курячому стані… Вражений тою дивницею, я запитав діда, як він добирає бесіду з худобою. Та я був людиною, а не животиною, і на мене Стойка не потратив много слів. Зронив лише скупо: «Блажен чоловік, іже й скоти милує…»

Блажен і він у моїй пам’яти.

Не дано нам уздріти,коли косиця розкриється, коли гриб вигулькне з землі, коли з пилка зав’язується плід на дереві, коли з роси і води зроджується хмара в небі, коли спалахує прилюб між мужчиною і жінкою, коли дитина враз стає дорослою, коли людина знаходить Бога… Тайни первісного зародження приховані для ока.

А зазвичай — і для розуму.

Будучи вселюдним чоловіком,я навчений поважати всяку їду. І коли немає вибору й добору — вживати будь-яку потраву і будь-де. Підкріпляючись при сім мудрим просторіччям: доброму чоловіку — і сухар на здоровля.

«Належите до якоїсь організації?»— вимагали від мене анкету.

«Так, належу до братства трав’яного, ягідного, деревного, вільного і миротворного…»

«Що для ліків найкраще придатне?»— довідуються, буває.

«Все придатне. Бо коли хворота посягнула на здорове, вся здорова природа повстає проти сього».

Лікувати — слово невірне.Точніше буде — поправляти. Поправляти те, що підупало, ослабло, надломилося. Себто — підгоювати, підготовлювати до уздоровлення, що доконечно є Божою волею.

Що виболиш — те знатимеш.Що вимолиш — те матимеш.

«Важко бути не таким, як инші?»

«Я такий, як инші. Роблю те, що й усі, але чекаю від сього дещо инших результатів».

Коли мені тісной неприютно на серці, я згадую, що в мене був Ліс. Був і лишається Ліс, котрий готовно прийме, поправить і погоїть.

Не поспішай.Ні в ході, ні в роботі, ні в їдженні, ні в диханні, ні в думанні, ні в мовленні. Дай воздуху свіжити слова і думки при розмові. Між вимовленими думками роби короткі паузи. Напруга емоції чи спокій тиші наситять їх, поглиблять.

Хто спішить — той устигає, хто не спішить — ще й постигає.

Дар провидництва.Його підозрюють у мене, маючи про се різні уявлення. Та я не називав би то даром, яким сподоблені праведники, наділені пророчим надихом. Моя спосібність — набута й розвинута, перевагом у часі тривалого лісування. Там я мав достатньо часу і тиші, щоб спостерегти загадки розвитку живого світу. А світ — увесь живий, і зріє за своїми поконами. У мене, завзятого читальника, не було там книг, і мало-помалу став я читати книгу живої натури — кору дерев, круги на пнях, рисунки листя, трав і пелюстин, розписи звіриної сириці і риб’ячої луски, зміїної шкіри і пташиних крил, комашиних перетинок і панцирів раків… Приглядався до плеса води і неймовірних обрисів каміння, до слідів на землі і до порядку гнізд, кубел та нір. Аж доки не врозумів, що се — відкрите письмо. Письмо, яке не дає жодна з книг паперових.

Всотував і чутливо просіював запахи, аби збагнути, що рослини промовляють ними. В зав’язи, в розквіті, зрілости і в смерти під острою косою чи в зубах животини вони пахнуть по-різному. І в різний час доби, і в прагненні дощу чи в привабленні бджоли, чи в очікуванні звірини і птиць, що рознесуть їх сім’я… Запахами виказують свої «пережиття».

Навчився я попасом і вбирати в себе звуки та вилущувати з них вісті, які різноголосо посилав мені світ.

Стягуючи той огром пізнання, розбираючи і порівнюючи їх, дійшов я відкриття, що се не безладне згромадження знаків і випадковостей. Се — єдинородний упорядкований розвій, стрункий і мудрий у своїй заснові. У всьому, великому і малому, закладена єдина міра ладу і складу, себто — неперервного перебуття в часі і просторі. Як кола на воді, збурені камінцем, — так зроджуються, біжать і вертаються кола змінности окольного світу. Щоб се втямити, потрібні очи, вигострені пильністю і спокоєм, без полуди страху й забобону. Так приходить першовидження, заглиблене видіння, яке ступенево переходить у провидіння. Якщо птиця знає, куди їй летіти за тридев’ять морів, і знає час свої кончини, якщо риба в океані пам’ятає родовий витік, куди має вернутися й посіяти передсмертну ікру, що тоді казати про возмогу людини?..