Мирослав Дочинец - Синій зошит

Не кожен слід вітер замітає.

Не хапайся, не плутайся в пошуках нових учень,нових провісників. Все і всі ведуть до одного й того ж, але кружними дорогами. Прості люди кажуть: доста одного сонця на небі.

Люблю давні слова— дзвінкі і свіжі, як вода з глибокого колодязя. Ось пригадалося одне таке: «доспособлений». Приготовлений, покликаний до чогось.

Все, що гарне, хочеться мати.Коли відверто, а коли приховано.

Ми — власники.

Поодинокі дерева служать познакамив просторі для подорожанина. Як поодинокі, осібні люди стають віхами в часі для мандрівця по мудрости.

Які незбагненні барви витягує сонцез убогої, безбарвної землі через квіти! Щоб їх спити, вивітрити, висушити, спалити…

Барви зілля — то скрики землі.

Себе можна пізнати лише через Бога,через Його всевидяще око.

Одні — скрізь дома,инші — скрізь і всюди чужі.

Вітер приносить сумніви і відносить бажання.

Ранішні співи птахівна зламі ночі і дня спричинені холодною свіжістю, що вдосвіта лягає на землю… Се починається в один час. Птиці бадьоряться співом, а водночас зігрівають і простір народжуваного дня.

Всі ми голодні любов’ю.Нестачею її для себе і невмінням дати її иншим. Книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти сей голод тамує.

Що більш людина культурна, тим вона працьовитішана своїй ниві.

Можна повісти, що потреба культури — се потреба праці.

Мусимо бути із землею в ладу,бо ми є — земля. Грунт, яким ходимо, з якого годуємось, з’явився з незліченної кількости плоті риб, комах, птахів, тварин, листя, цвіту, плодів. А ще й мільярди людей удобрили землю своїми тілами.

Ми є земля, що сама себе відроджує.

Щодо кривдників нашихрозрада одна: сильну руку — Бог судить.

Словом можна взяти за руку і повести за собою.Бо слово — се Божа рука.

Коли на коневі їдуть, то в зуби йому не зазирають.Так старі казали про старість.

Дивуємося з пам’яти птиць,котрі вертаються до своїх гнізд, облетівши півсвіту. А що тоді казати про «пам’ять» грибів, трав, квітів, які споконвіку держаться свого терена?!

Творення— се коли береш «для себе», вертаєш — «від себе».

Життя прожити слід так,аби було не просто що розказати, а розказати — дітям.

Більше місяця немає дощу.Земля задубіла на камінь. Але кроти працюють. За ніч обкопали і кущик моєї любимої ружі. А я лінувався.

Зійти на вершину — не штука.Важче потім спуститися з неї і продовжити путь далі, не втративши снаги поступу.

Після труднощів вершини починаються труднощі рівнини.

«Діду, який ваш улюблений колір?»— сокоче невтомне в розпитах дівча.

«Цвіт медової ружі».

Не давайте пусто обітниці.Тоді їх не треба буде додержуватись.

«Від вас іде надих», — се, либонь, найліпше, що доводиться мені чути про себе. І — головне.

Декому вдається видіти те, чого не видять инші.Знаходьте для сього заповітне місце і урочний час. Дивіться на світ по-новому. Шукайте инший кут зору. Шукайте сам зір.

Монах Іларій, що любив дощ,якось показав мені під вивернутою кам’яною плитою бліденьку і водночас веселеньку квітину. І сказав: «Будь безтурботний, як ся квітка… під каменем істини».

У праці своїй роби так,як ніхто ніколи не робив. Піднось своє творення над усім і піднімайся з ним сам.

Чуття міри— се, либонь, найголовніше. Те, що йде попереду головного. Прищепити його можна лише таким трибом, коли готовий постійно врізувати свою міру: сім раз відміряй!

Без чуття міри немає вартісного творення.

Поміч Матері-природи— у виправленні і випрямленні нашої малої, людської природи.

Думка — як жінка:збуджує, тривожить, гоїть, дає радість і, головно, — плодоносить.

Думкою народжуємося і воскресаємо.

Нічого нового не стається з тобоютакого, щоб колись не ставалося. Усе вже було з кимось — і ти вже в котрий раз замикаєш маленьке кільце великого і неперервного коловороту всесвітнього пережиття. Але се єдино твоя присутність у ньому, і тому — рідкісна і радісна для тебе. Найчудесніше — у звичному, в повсякденних миттєвостях плину ріки життя. Тисячами мінливих роїв являються вони нам, та щоразу — неповторно.

Розсипані кристали наших днів.