Мирослав Дочинец - Синій зошит

«Поглянь у вікно, — сказав я тому чоловіку. — Що там видиш?»

«Та що: вулицею жінка з дитиною йде, візник править конем, пес лежить у затінку…»

«А тепер, — кажу, — подивися в дзеркало. Що видиш?»

«Як що? Себе виджу».

«І вікно, і дзеркало з одного — зі скла. Та варто додати до скла дещицю срібла — і ти побачиш у ньому лише себе…»

До всього, полуда срібна затягує не лише очи, але й душу. Ліпше не скажеш за нашого Кобзаря:

Не завидуй багатому: багатий не має

Ні приязни, ні любови — він все те наймає!

Не завидуй могучому, бо той заставляє;

Що не його люде люблять, а ту тяжку славу.

«Чому московититак чіпко держаться української землі?»

«Не в землі річ — просторів їм і своїх доста. Вкраїнському духові заздрять. Українська воля їм очи коле».

Закон ноги і сліду:за добротворенням, як невідступна тінь,іде втіха і радість добротворця. За злодіянням, як задні колеса за передніми, йдуть смуток і нарікання злобителя.

Немало є смішних слів,вигаданих серйозними людьми. Мене, до прикладу, смішить слово «рецепт». А більшина людей приймає його від докторів ледве не як заповітні скрижалі спасіння.

В ріці життябудь радше островом, ніж берегом. Його течія не сокрушає, обходить…

Скупість — чиста глупість,кажуть люди. Вона отруює дні і ночі. І що старіша, то важче її виправити.

Де взяти розум для щастя?Якщо не знаходиш його в кишені, переплавлений у дзвінку монету, то шукай на дорозі. Чи, точніше, — в дорозі.

І яким буде твій шлях — прямим чи кривим — таким і щастя буде.

У вищих намірахмичомусь скупі і скуті.І нездогадуємося, що призначене нам Богом значно більше за те, що можемо собі уявити.

Головне — стати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути.

Мій приятель-кавказець любив розповідати про вино.Був певний, що кахетини першими на землі почали плекати сей напій — «гвіно». Я був молодший за нього і тому дозволяв собі більше запитань. Якось я поцікавився:

«А яке вино годиться літнім людям?»

«Доброта і розум — се вино старости», — несподівано відповів мій старший приятель.

Ще про вино.У свідомости людини, сп’янілої від горілки, оселяється темрява, її мова — потворна й жорстока. А в свідомости людини, збудженої вином, міститься прозорість винної ягоди. Її мова тягуча і витка, як лоза.

Горілка принижує, вино прощає.

Пливучи, ми— рухаємося.Пливучи, ми — прямуємо. Пливучи, ми — рятуємося.

І навіть якщо тонемо, то знаємо, що пливли до берега.

Легко тим, у кого легко на душі.Легкість у зносинах із иншими починається з легкости в стосунках із собою.

Тим, хто дошукується вишніх сенсів буття,можу дати ґрунтовно заувагу: ти живеш — і се найбільша правда, найбільша мудрість, найбільша радість!

Як розвіяти смуток?Виспіться, поплачте, прогуляйтеся лісом чи полем, привітайте перехожого, помоліться подячно, з’їжте щось смачне… Якщо не поможе, повторюйте знову і знову, доки не врозумієте, що се маленькі втіхи, котрі вкупі звершують радість буття.

Ми вивищуємося над собою,коли починаємо поводитися з иншими ліпше, ніж вони з нами.

Помагаючи иншим,ми помагаємо собі.

Одяг — се не тимчасове,його не можна рахувати за непотріб або щось незначне. Одяг має з людиною глибокий, дуже тісний зв’язок. Вчасно періть, очищайте, провітрюйте одежу, давайте їй «відпочити».

А головно: д овіряйте їй.

Старіє не лише плоть,але й мозок та нерви зношуються. І се нас більше встарює, ніж час. Нерви впокорює і вберігає стягання духу, благочестивий устрій життя, поміркованість у їдлі та питві, помірні подорожі, молитовна захорона від зловорожого світу. А мозок повинен мати роботу, як і руки. Освіжає його читання Письма і книг любомудрія. А в побиті щоденному — прилучення до надбань культури й просвіти того краю, де живеш. Куди б не завіяли мене вітри мандрів, перше, за що беруся, — вивчення мови терену, який мене прихистив. Се і для мозку вправа, і обнова пізнання світу, і прищеплення до кореня, з якого й сам, чужинець, ссеш силу. Дуже важно, пам’ятаючи свою, бесідувати на мові корінного народу, бо «язик — то віддух соли землі». Місце прожиття дає нас силу через прийняття його всім серцем і розумом.

Тогди ми нігде не є чужими.

Ніхто не давав мені вихову.Люди, що обступали мене в дітвацтві, були темні в науках і неписьменні. Зате твердо держалися доброчесности й людяности. І в тій темноті злигоднів і забобонів їм світило сонце правди старовіку. Дідо, що замінив мені студеного вітця, повчав не приписами й погрозами, а ясністю прикладу. Пригадую, як ми сиділи з ним в полі під возом, перечікуючи хлющу. Дощ то надбігав, то вичахав, блискавиці сікли хмаровиння, пробивалося сонце. Дідо мрійливо мовив: