Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Стукаючи в двері Селіниного номера, Ортіс думав і про шматки смаженого м’яса. Він думав, що люди в номері їх заслуговують, і він, як стане мільйонером, теж заслуговуватиме їх. Це був вельми розумний та заповзятливий молодик. Працюючи з десяти років у гуаякільських готелях, він навчився розмовляти шістьма мовами — тобто більш ніж половиною мов, які знав «Гокубі», вшестеро більше, ніж знали Джеймс Уейт чи Мері Хепберн, утроє більше за подружжя Хірогуті й удвічі більше, ніж знали Макінтоші. Він був також непоганий кухар та кондитер, а ще закінчив двоє вечірніх курсів — спочатку бухгалтерські, а потім юридичні.

Тож йому мало сподобатись усе, що він побачить чи почує, тільки-но Селіна дозволила йому ввійти. Він знав уже, що її зелені очі — невидющі. А то б нізащо цього не сказав; дівчина зовсім не мала вигляду сліпої. І була дуже гарна. За порадою свого великого мозку, Ортіс закохався в неї.

Ендрю Макінтош стояв біля величезного — від підлоги до стелі — вікна й дивився поверх боліт та нетрів на «Баійю де Дарвін», що, як він сподівався, ще до заходу сонця мала стати його власністю чи, може, власністю Селіни або подружжя Хірогуті. Людиною, від якої Макінтош чекав о пів на шосту дзвінка, був голова надзвичайного консорціуму фінансистів, розгублених у Кіто, Готфрід фон Кляйст, президент правління найбільшого еквадорського банку, дядько адміністратора «Ельдорадо» й капітана «Баійї де Дарвін», співвласник-разом із своїм старшим братом Вільгельмом — судна та готелю.

Обертаючись до Ортіса, який щойно приніс філе-міньйони, Макінтош у думці репетирував першу фразу, з якою звернеться іспанською мовою до Готфріда фон Кляйста: «Перше ніж ви повідомите мені решту приємних новин, любий колего, дайте слово честі, що цієї хвилини, з верхнього поверху мого власного готелю я бачу вдалині моє власне судно».

Макінтош був босий і мав на собі тільки шорти кольору хакі з розстебнутою ширінькою, без трусів, тож його статевий член було видно — він нагадував маятника на дідусевому годиннику.

Отож. А я тим часом зроблю паузу, аби подивуватись, як мало цей чоловік був зацікавлений у відтворенні собі подібних, у тому, щоб досягти величезного успіху з погляду біології — попри всю свою ексгібіціоністську сексуальність та манію зробити своєю власністю якомога більше життєдайних систем планети. Найвидатніші нагромаджувачі засобів виживання в ту епоху мали, як правило, дуже мало дітей. Звичайно, були й винятки. А втім, ті з них, котрі народжували багато дітей і нагромаджували, як вважалося, багато власності задля щастя своїх нащадків, здебільшого робили з тих дітей психічних калік, їхні спадкоємці найчастіше були неповноцінні, і їх легко обдирали як липку чоловіки та жінки, пожадливістю схожі на того, хто залишив їм у спадок значно більше всього, що тварина з людською подобою зможе в житті потребувати чи забажати.

Щодо Ендрю Макінтоша, то цей навіть про власне життя не дбав — захоплено стрибав з парашутом, ганяв на швидкісних автомобілях тощо.

Тож мушу визнати, що в ті часи людський мозок перетворився на такого невтомного й безвідповідального генератора ідей щодо сенсу життя, що діяти заради наступних поколінь здавалося лиш однією з багатьох випадкових ігор для вузьких ентузіастів — поряд з іграми в поло, покер чи на біржі, з написанням науково-фантастичних романів тощо.

Не тільки Ендрю Макінтош — все більше людей вважали тоді, що забезпечувати виживання людського роду — суцільна нудота. Куди цікавіше, так би мовити, щосили лупити по тенісному м’ячику.

Зряча сука Казашка сиділа в ногах королівського, як за розмірами, Селіниного ліжка, поруч із полицею для речей. То була німецька вівчарка. Вона почувалася спокійно й могла бути сама собою, бо не мала тоді на собі нашийника. І її невеличкий мозок, діставши сигнал — запах м’яса, — примусив її великі карі очі з надією звестися вгору, до Ортіса, а хвоста погойдатись.

Щодо розпізнавання запахів собаки тоді набагато випереджали людей. Завдяки дарвінівському законові природного добору нині всі людські істоти мають нюх не менш гострий, ніж був у Казашки. До того ж в одному відношенні вони навіть перевершили собак: розрізняють запахи під водою.

Собаки й досі навіть плавати під водою не навчилися, хоч мали на цю науку мільйон років. Тиняються без діла, як і колись. Навіть рибину собі не вміють спіймати. І тут доречно буде сказати, що за весь цей час тваринний світ узагалі навдивовижу мало змінився, щоб поліпшити умови свого виживання, коли не рахувати людство.