Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Слова, які Ендрю Макінтош мовив щойно Хесусові Ортісу, були вкрай образливі і, з огляду на муки голоду, що поширювались у всьому Еквадорі, вкрай небезпечні. Вони напевне свідчили про якусь справді невиліковну хворобу його великого мозку — коли, звичайно, здатність бодай трохи усвідомлювати наслідки своїх учинків можна вважати ознакою психічного здоров’я. Навіть більше, обурлива кривда, яку Макінтош заподіяв цьому привітному, доброзичливому офіціантові, не була вмисна.

Це був середній на зріст чоловік із статурою боксера, квадратною головою, посадженою на тулуб майже без шиї, з товстенними руками й ногами, палкий і активний аматор вилазок на природу — як і Рой, чоловік Мері Хепберн. Але, на відміну від Роя, Макінтош завжди прагнув ще гостріших відчуттів небезпеки. Зуби в нього були такі великі й ідеально білі, і він обдарував Ортіса таким гарним усміхом, що тому пригадалися клавіші рояля.

Макінтош звернувся до бармена іспанською мовою:

— Зніми кришку, постав, обидва філе собаці на підлогу і йди геть звідси.

До речі, про зуби. На Санта-Росалії та в інших людських колоніях Галапагоського архіпелагу ніколи не було дантистів. За таких умов мільйон років тому типовий колоніст уже до тридцяти років лишився б без зубів, зазнавши численних і нестямних страждань від зубного болю. Тепер таке було б не просто ударом по марнолюбству, адже нині зуби в природних яснах — це єдине людське знаряддя.

Справді, теперішні люди, крім зубів, не мають жодних знарядь.

Коли мері Хепберн та капітан прибули на Санта-Росалію, вони мали гарні зуби, хоч обом було далеко за тридцять. Цьому сприяли регулярні візити до дантистів, які видаляли гнилі зуби, відсмоктували гній тощо. Та померли вони беззубими. Селіна Макінтош, коли загинула в самовбивчій змові з Хісако Хірогуті, була ще дуже молода й мала досить своїх зубів, хоч і далеко не всі. Хісако на ту пору була вже зовсім беззуба.

І коли б я критикував тіла, що їх мільйон років тому мали люди, — та, зрештою, й сам я, — як ото критикують вивезені на ринок машини, то насамперед зробив би два головні зауваження. З приводу одного з них я тут уже висловлювався: мозок надто великий, щоб бути практичним. А друге зауваження було б таке: щось негаразд із нашими зубами, їх звичайно не вистачає на все життя. Якій ланці в ланцюгу еволюції мусимо завдячувати, що маємо повен рот гнилих черепків?

Було б чудово, якби ми могли стверджувати: закон природного добору, що приніс людям за такий короткий час стільки користі, подбав і про проблему з зубами. Він таки й подбав, але розв’язав цю проблему по-драконівському. Зуби не стали довговічніші. Просто середня тривалість людського життя скоротилась приблизно до тридцяти років.

Та повернімося до Гуаякіля, де Ендрю Макінтош щойно звелів Хесусові Ортісу поставити філе-міньйони на підлогу.

— Даруйте, сер… — мовив Ортіс англійською.

— Постав обидва перед собакою, — повторив Макінтош. І Ортіс так і зробив. А тим часом його вкрай збентежений великий мозок переосмислював судження свого господаря щодо нього самого, людства, минулого й майбутнього, а також природи Всесвіту.

Та перше ніж-Ортіс устиг випростатись після того, як обслужив собаку, Макінтош знов повторив:

— Забирайся геть звідси.

Мені боляче навіть тепер, за мільйон років по тому, писати про таке людське неподобство.

І за мільйон років по тому я почуваюся ніяково, наче вибачаючись за всю людську расу. Додати більше нічого.

Коли Селіна уособлювала експеримент природи з незрячістю, то її батько — експеримент з безсердечністю. Авжеж, а Хесус Ортіс утілював експеримент природи із захопленням багатіями, тоді як я — експеримент природи з ненаситним підгляданням, мій батько — з цинізмом, мати — з оптимізмом, капітан «Баійї де Дарвін» — з необгрунтованою самовпевненістю, Джеймс Уейт — з безглуздою пожадливістю, Хісако Хірогуті — з депресивним станом, Акіко — з пухнастістю, і так далі, і таке інше.

Я пригадую один із батькових романів — «Ера оптимістичних потвор». У ньому йшлося про планету, де гуманоїди до останньої межі занедбали найважливіші проблеми свого виживання. І от, коли вже всі ліси було винищено, всі озера отруєно кислотними дощами, всі підземні води через промислові стоки стали непридатні до пиття тощо, гуманоїди раптом виявили, що діти в них народжуються з крилами, рогами чи плавцями, або з сотнею очей, або зовсім безокі, з величезним мозком і без мозку, і таке інше. Це були експерименти природи з істотами, які, можливо, в разі успіху, стали б кращими жителями планети, ніж гуманоїди. Більшість із них загинули чи були постріляні, але декотрі виявилися справді багатонадійними, і вони між собою поодружувались, і дали подібне собі потомство.