Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Щоб не забути: на Санта-Росалії сліпота давала Селіні одну перевагу над рештою колоністів — перевагу, яка вельми тішила її, але яку, на жаль, не варто було передавати наступним поколінням: більше, ніж будь- сто на острові, дівчина мала право мацати хутро на шкірі маленької Акіко.

Ендрю Макінтош заявив провідним еквадорським фінансистам, що ладен негайно переказати будь-якій названій ними довіреній особі в Еквадорі п’ятдесят мільйонів американських доларів, які все ще були в твердій ціні. А втім, більшість удаваного багатства, яке мали тоді американські банки, стала вже такою уявною, такоюі невагомою і невідчутною, що справді можна було вмить переказати будь-яку його частину до Еквадору або куди завгодно, аби лише там одержали телеграфом чи радіозв’язком письмове доручення.

Макінтош очікував відповідь з Кіто, яке саме рухоме чи нерухоме майно еквадорці згодні переписати на нього самого, на його дочку й на Хірогуті — знову ж таки негайно, в обмін на запропоновану суму.

Це були навіть не його власні гроші. Він домовився позичити будь-яку суму в банку «Чейз Манхеттен». А там, у свою чергу, теж десь напитали гроші, щоб позичити їх Макінтошеві.

Так, якщо гендель вигорить, Еквадор зможе телеграфом чи по радіо переказати шматки цього міражу багатим країнам, щоб за це одержати від них реальний харч.

А люди, плямкаючи й давлячись, поглинуть весь харч, і не зостанеться нічого, крім екскрементів та спогадів. Що тоді лишиться маленькому Еквадору?

Макінтош чекав телефонного дзвінка рівно о пів на шосту. Він ще мав півгодини й замовив у номер два рідкісні філе-міньйони з усіма приправами. В «Ельдорадо» було ще досхочу смачної їжі, припасеної для майбутніх пасажирів «Круїзу віку до витоків природи» й особисто для місіс Онассіс. Щоб ці запаси захистити, якраз у ті хвилини солдати натягували навколо готелю — за квартал від нього — колючий дріт.

Те саме діялося й на воді. Колючий дріт натягували навколо «Баійї де Дарвін», де, як усі в Гуаякілі знали, було повно провізії, щоб протягом двох тижнів тричі на день задовольняти апетит будь-якого гурмана із сотні пасажирів, та ще й не повторювати страви. Дивлячись на це прекрасне судно, кожен еквадорець, бодай трохи знайомий з арифметикою, міг подумати таке: «Я голодний як пес, і дружина та діти також, і батько з матір’ю не менш голодні, а тут — чотири тисячі двісті смачнющих страв!»

Чоловік, який приніс до Селіниного номера два філе-міньйони, теж робив такі підрахунки й мав у своєму великому мозку повний опис добрих харчів, що зберігались у готельній коморі. Сам він поки що не голодував, бо готельну обслугу ще годували. Його родина, невеличка за еквадорськими стандартами, — вагітна дружина, її мати, його батько та сирітка небіж, якого цей чоловік виховував, — теж поки що не страждала від голоду: як і решта готельної обслуги, він крав їжу й приносив її додому.

Це був Хесус Ортіс, молодий бармен-інка, що перед тим обслуговував у барі Джеймса Уейта. Подавати їжу до номерів його примусив Зігфрід фон Кляйст, адміністратор, який став за стойку бару. Готель раптом залишився майже без персоналу. Двоє офіціантів, що обслуговували номери, наче у воду канули. Це, може, й добре, що вони зникли, бо обслуговувати вже, власне, особливо й не було кого. А, може, ті двоє просто десь сплять собі.

Отож Ортіс отримав на кухні ті два шматки м’яса і, поки їхав ліфтом та йшов коридором до Селіниного номера, мав досить часу, щоб обмізкувати все це своїм великим мозком. Таких чудових страв службовці готелю не їли й не крали. І загалом пишалися цим. Все найкраще вони зберігали для так званої «сеньйори Кеннеді», що давно вже стала місіс Онассіс. Але для них це була збірна назва для всіх заможних, славетних і могутніх людей, приїзду яких тут іще чекали.

Ортісів мозок був такий великий, що міг прокручувати в голові свого власника кінофільми, в яких зірками були він, Ортіс, та його утриманці — вже мільйонери. Цей чоловік, власне, ще майже хлопець, був дуже наївний і вірив, що мрія його може здійснитисЯг адже він не мав поганих звичок і прагнув до важкої праці, — треба тільки, щоб ті, хто вже став мільйонером, натякнули йому, як це робиться.

Він уже спробував — правда, без особливого успіху — дістати пораду щодо шляхів до добробуту від Джеймса Уейта, що сидів у барі й, хоч і виглядав на диво нездатним до цього, все ж таки мав гаманець, напханий, як шанобливо помітив Ортіс, кредитними картками та двадцятидоларовими банкнотами.