Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Тепер ту епоху, що минула мільйон років тому, коли я й сам ще жив, я б назвав теж «ерою оптимістичних потвор», причому більшість потвор тоді мали відхилення не стільки тілесні, скільки духовні. А нині вже ніякі експерименти не провадяться — ні з тілом, ні з душею.

Великий мозок тієї ери був здатний не лише на жорстокість заради жорстокості. Він міг також відчувати всі види й відтінки болю, до яких нижче-розвинені тварини були зовсім нечутливі. Жодна тварина на Землі не відчула б того спустошення, в якому Хесус Ортіс після отих Макінтошевих слів їхав ліфтом до вестибюлю. Він навіть не був певен, чи йому вистачить сили жити далі.

І мозок його був такий збурений, що всередині черепної коробки мерехтіли картини, яких жодна ніжчерозвинена тварина уявити не здатна. Ці картини були плодом чистої фантазії і зображували речі, що існують лише в людській уяві — як оті п’ятдесят мільйонів доларів, що їх Ендрю Макінтош ладен був переказати з Манхеттена до Еквадору негайно, щойно почує по телефону потрібні слова. Він бачив образ «сеньйори Кеннеді» — Жаклін Кеннеді-Онассіс, який не відрізнявся від образів діви Марії, що їх Ортіс розглядав не раз — адже він був католик. В Еквадорі всі були католики. Всі фон Кляйсти були католики. Навіть канібали в нетрях еквадорської сельви, невловимі канка-боно, й ті були католики.

Ця «сеньйора Кеннеді» була прекрасна, сумна, добра і всемогутня. В Ортісовій уяві вона очолювала сонм божеств меншого калібру, які також мали взяти участь у «Круїзі віку до витоків природи», зокрема й ті шестеро гостей, що вже були в готелі. Ортіс від будь-кого з них не чекав нічого, крім добра. Як і більшість еквадорців напередодні розгулу голоду, він відчував, що приїзд цих гостей знаменує славетну мить в історії Еквадору, і їх слід оточити всіма можливими розкошами.

Але тепер правда про одного з цих начебто дивовижних прибульців, Ендрю Макінтоша, осквернила в Ортісовій уяві не лише другорядні божества, але й образ самої «сеньйори Кеннеді». На її портреті з’явились ікла, як у вампіра, з обличчя злізла шкіра, однак волосся залишилось. Це був тепер череп із вищиреними зубами, який не віщував для нещасного Еквадору нічого, крім чуми та смерті.

Картина була жахлива, і Ортісові ніяк не вдавалося прогнати її. Він подумав, що, може, позбудеться її надворі, під спекою, тож перетнув вестибюль, глухий до Зігфріда фон Кляйста, що гукав його з бару. Фон Кляйст запитував його, в чому річ, куди він іде тощо. Адже Ортіса знали в готелі як зразкового — лояльного, винахідливого, незмінно бадьорого — службовця, і фон Кляйстові він справді був потрібний.

Ось чому, до речі, цей готельний адміністратор не мав дітей, хоч був людиною гетеросексуальною, його сперма під мікроскопом виявлялася бездоганною і таке інше. Справа в тім, що він з п’ятдесятипроцентною гарантією міг бути носієм однієї спадкової і невиліковної хвороби мозку, нині невідомої, а тоді званої «хорея Гентінгтона». Це було одне з тисячі тих захворювань, які вмів діагностувати «Мандаракс».

Те, що нині нема носіїв хореї Гентінгтона, — просто везіння, як у казино. Так само, як те, що Зігфрід фон Кляйст став можливим носієм тоді, було просто невезінням. Його батько дізнався, що сам носій, коли вже був у літах, після того, як двічі дав життя.

І це, звичайно, означало, що старший, ефектніший і вищий на зріст брат Зігфріда, Адольф, капітан «Баійї де Дарвін», теж міг бути носієм цієї хвороби. Тож обидва — і Зігфрід, що помре бездітний, і Адольф, якому судилося стати плідником усієї людської раси, мільйон років тому ухвалили рішення — як вартий наслідування взірець безкорисливості — не паруватися, оскільки цей акт може дати біологічно значущі наслідки.

Зігфрід з Адольфом приховували, що можуть мати в генах цей ґандж. Ця таємниця часто оберталася для них особисто незручностями, але водночас захищала всю їхню рідню. Якби стало відомо, що брати можуть передати потомству хорею Гентінгтона, то всім фон Кляйстам важко було б вигідно одружуватись, навіть за нульової ймовірності, що вони є носії.

Історія була така: ця хвороба, якщо брати були її носії, прийшла до них через бабусю по батькові, яка була другою дружиною їхнього діда по батькові і яка мала лише одного сина — їхнього батька, еквадорського скульптора й архітектора Себастіана фон Кляйста.

Чи жахливий був цей ґандж? Звичайно, жахливий, куди жахливіший, ніж народити дитину, всю вкриту хутром.

По суті, з усіх хвороб, відомих «Мандараксові», хорея Гентінгтона була чи не найжахливіша. З усіх несподіваних недуг ця напевно була найпідступніша і найогидніша. Вона звичайно наче ховалась у засідці, недосяжна для жодного тесту, доки бідолаха, що успадкував її, дійде зрілого віку. Наприклад, батько братів фон Кляйстів жив нічим не затьмареним, плідним життям до сорока чотирьох років, коли його почали переслідувати галюцинації та наче танцювальні конвульсії. Скінчилося тим, що він убив власну дружину. Потім, правда, подбали, щоб цей злочин не набув розголосу: про вбивство поліцію сповістили, але там до нього поставились як до нещасливого випадку в родині.