Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

Її минуле видавалося мені чорно-білим, як старий фільм. Люди рухалися в ньому нервово і швидше, ніж насправді. Усе там було якесь неоковирне, не мало глибини.

І сама вона була така — нереальна. З’являлася завжди, як дух, зникала у лабіринтах поверхів.

Після сніданку я закурювала у своїй кімнаті цигарку, відчиняла вікно, бо дим їй заважав. Я боялася, що він може допасти її у непростих для локалізації спальнях. Уявляла її в піжамі або з папільйотками на голові. Це підбадьорювало мене, зближувало. Дім стихав. Зрідка долітав до мене з парку шум косарки для трави. Опівдні перед моїми дверима з’являвся кошик з ланчем — термос із чаєм, другий із супом, канапка, загорнені у серветку ложки й виделки. Їла я його абияк, читаючи.

Перші дні були дивними, в аеропорті загубився мій багаж, тому опинилася я тут без валізки, лише з підручною торбинкою і, на щастя, з портативним комп’ютером. Маргарет, служниця, чи як це назвати, я ж виховувалася в комуністичній країні, принесла мені купальний халат, зубну щіточку й пасту. Дістала я також один із кашемірових светриків господині і куртку від дощу. Єдиною моєю власною річчю був у ці дні комп’ютер, який охоче світився на столі, наче переносний вівтарик.

Я писала. Писала від ранку, з тією неуважною, ледь помітною перервою на ланч, писала також, ходячи по кімнаті взад і вперед, виглядаючи через вікно, розглядаючи неспокійне шотландське небо, курячи цигарки. Я розгортала свої власні привезені простори, завертаючи час до якихось власних початків, називаючи образи, які ледь запам'яталися. Монастир, думала я, так, мабуть, діється у монастирі, реальність густішає, виявляється, що єдине її джерело міститься в мені самій, що немає іншого світу, окрім мене, що описування світу є, по суті, описуванням самого себе, немає іншого шляху, крім того банального «пізнай самого себе», опиши самого себе, опиши те, що, як тобі здається, є тобою.

Близько другої, третьої пополудні я брала парасолю й виходила на поквапну прогулянку. Згодом я звикла до дощу. Кружляла буйним парком, його вогкими, слизькими стежками, які балансували десь на урвищах, застиглих над річкою, що текла внизу. Хащі рододендронів, понурі туї, плющ, який обплітав старі стовбури дерев. З-під ніг мені вискакували дикі кролики. Часом нерухоміли в метрі від моїх ніг і дивилися на мене одним оком, упевнені, що я їх не помічу. Низько над головою пролітали літаки до Единбурга. Я могла розпізнати їх барвисті хвости.

Верталася я на чай. Маргарет приносила мені його на таці й ставила на столику перед дверима, завжди з кусочком кексу.

Бачились ми лише увечері, за обідом. Стіл у їдальні накритий на дві особи: я з одного боку столу, вона — з другого.

— Навіщо ви це робите? Навіщо запрошуєте до свого дому чужих людей? — запитала я.

Вона відповіла на другу, непоставлену частину запитання.

— Я зовсім не почуваюся самотньою, — сказала. — У мене тут багато спокою, а ви потребуєте спокою, я вам просто його дарую. От і все.

Тож я й діставала в дарунок довгі вечори, які ніколи не закінчуються, бо там на півночі дні у червні незрівнянно щедріші, ніж у Польщі. Весь час було ясно, коли я лягала спати і коли вставала. Було ясно, коли я часом будилася під ранок, аби неспокійно справдити час на годиннику, встигнути здивуватися йому і спати далі.

Моя лазничка доводила мене до розпачу — незрозумілий винахід окремих кранів для холодної та теплої води доводив до того, що я чулася безрадною. Тому кожне миття голови перетворювалось на купання. Я лежала у ванні, простежуючи монотонний візерунок шпалер, який вводив мене у стан майже медитаційний.

Цей час без властивостей, рівномірно маркований годинами трапез, досконало поділений на частини, втримував мене у собі. Не треба було чогось робити, не траплялося нічого несподіваного, не дзвонили телефони, ніякі листи не виривали мене з цієї дивної споглядальної рівноваги. Усе відбувалося одне за одним, надходило з невблаганною певністю. Ніколи не забракло цукру в цукерничці, не розсипалася сіль, не розлилося вино. Дім був досконалим механізмом, накрученою колись давно музичною скринькою. Уперто й систематично відкривав день за днем, заїдав у тому самому місці, на кранах із водою, аж поки цю дрібну недосконалість я не почала сприймати як частину цілісного порядку. Години мали однакову довжину, хвилини — однакові розміри. Чи ж можна дивуватися, що кожна звістка доходила сюди приглушена відстанню, знебарвлена, нереальна? Була відлунням якихось далеких світів, чимось, що насправді не існує. Будинки старіли тут природним чином, речі благодійно нагромаджувались на горищах, засинали під покривом з пилюки. Достойно жили вікторіанські меблі, середньовічні скрині не сприймали свого існування як особливу подію. Шотландію можна би визнати досконалим витвором фабрик Бога.