Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Нас же замало, — сказала панна Шацкі.

На жаль, вона була позбавлена почуття гумору. Тоді телефон задзвонив удруге, і до нього підійшла Анна-Марі.

— Комісар Фонтане зараз буде тут. Має якісь питання, з якими не можна зволікати.

Лонгфелло наповнив їхні чарки й пішов на кухню по наступну пляшку вина. Шукав по шухлядах коркотяг, бо заплакана фламандка пішла додому одразу, як тільки подала їм вечерю. Чекаючи на комісара, вони розмовляли про заповіт Ульріки. Панна Шацкі розповіла їм, що майже все переходить до Фонду, що, властиво, від учора будинок став осередком творчої праці авторів детективів.

— Це звучить, як жарт долі. Як божий регіт. Космічний абсурд, — Лонгфелло грався келишком. — Ну, так, але ж тут добре буде писати. Вимарене місце.

С. запропонувала чоловікові відкоркувати пляшку вина. У буфеті мали лише якесь «ергі бікавер», але їй, властиво, було все одно. Цокнулися келишками, і вона повернулася до читання, а він до телевізора.

Фонтане був неприємно здивований їхнім добрим настроєм. Усе ж дозволив наповнити йому келишок і одразу сповістив, що має причини підозрювати, що смерть Лу не була самогубством. Схоже було, що вони всі миттю протверезіли. Комісар розповів їм про таємничу наявність вазона для квітів («Наче хтось хотів спершу вдарити його тим тупим предметом»), а потім витягнув із кишені довгу блискучу колодочку.

— Каблук! — несвідомо вигукнула Анна-Марі.

— Ні, ні, вас не підозрюють. Неможливо було би вибратися звідси непоміченим, приїхати раніше від Лу до Байєнни і повернутися. А зрештою, ви ж усі мали одне одного на оці, правда? — запитав і непомітно кинув оком на черевички обох жінок.

Тоді панна Шацкі, знову бліда, як стіна, розповіла йому про припущення Лу. Що Ульріка не вмерла або, якщо померла, то вбиває їх із могили.

— Та перестаньте, панно Шацкі, я не можу цього слухати, — буркнув Лонгфелло. — А ви не думали, комісаре, з яких причин — через нерви, наприклад — Лу міг сам узяти отой вазон, а каблук належить, скажімо, покоївці або попередньому мешканцеві? Знаєте, може, вам це видасться нахабним, але ми вже все з’ясували. З якихось незнаних нам досі причин — ми можемо про них тільки здогадуватись — Лу вбив Ульріку. Може, йшлося про якийсь спадок, про якесь зобов’язання…

— Може, боявся її розчарувати, — замислено додала Анна-Марі.

— …ми цього точно не знаємо. У кожному разі, Фрухт був свідком чогось, щось знав або про щось здогадувався, тому Лу мусив його ліквідувати. Він вдавав, що гойдається, але насправді лише шукав нагоди, щоби нанести удар. Поки ми шукали доказів, він підбіг до Фрухта і вбив його тим самим ножем для розрізування сторінок, що й Ульріку…

— …але боявся докорів совісти, — перебила його Анна-Марі. — Не міг витримати того, що зробив. Тому й пішов від нас. Насправді він шукав можливости для самогубства.

Фонтане зітхнув і сказав, що це справді дуже переконливо. Потім, однак, замість того щоби віддатися настроєві тріумфу, він почав розпитувати їх про зовсім інші речі. Запитав, наприклад, чи знають вони, скільки мають читачів.

— Як це, скільки читачів, — здивувалася Анна-Марі.

— Ви питаєте про тиражі?

Він записував на серветці, поки вони називали йому приблизні цифри.

— Коли книжка є в бібліотеці, її читають кілька осіб, це теж треба взяти до уваги, — Лонгфелло домагався точности.

— Це ж можуть бути сотні тисяч людей, — обізвався комісар і здивовано свиснув. — Чи ви знаєте, що це за люди?

— Переважно це жінки. Жінки більше читають, — Анна-Марі сказала це із задоволенням.

Лонгфелло був у більш філософському настрої.

— У певному смислі вони якось повинні бути схожими на нас. Має існувати певна схожість, інакше ми не розуміли би одні одних. У мене є своя теорія стосовно цього: що читання детективів — це суто терапевтична компенсація. Візьміть до уваги отих, — він кинув оком на листок із розрахунками комісара, — кількасот тисяч читачів. Якби вони не читали детективів, то напевно стали би вбивцями, — він захехекав.

Комісар Фонтане обвів кружечком приблизний результат і зітхнув.

С. неспокійно поворухнулася. Кинула оком на чоловіка — той дрімав перед телевізором. Але ж він зістарівся, подумала.

Анна-Марі непевним кроком рушила нагору. Рукою зробила жест, який казав: «Зараз повернуся». Панна Шацкі дрібними ковточками попивала своє вино. Очі її блищали. Чоловіки розмовляли про сутність письменницької праці. Фонтане задав вічне для авторів питання: звідки ви берете ідеї.