Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

Потім попросив у нього автограф у блокнот.

— Прошу написати «Для комісара Фонтане», — додав.

Під час чаю по Лу приїхало таксі. Він попрощався з ними, не дивлячись їм у вічі. Лонгфелло потім сказав Анні-Марі:

— Це він. Даю голову на відсіч, що це він. Де вона його викопала? Ти знаєш якісь його книжки?

— Звичайно, знаю, — відповіла вона з обуренням. — Це найбільша надія детективного роману в Америці. Мене часом вражає твоє невігластво і зосередженість на самому собі, Джоне. Ти взагалі читаєш кого-небудь, окрім себе?

— Він був якийсь дивний…

— Він був нажаханий і не приховував цього, як ти.

Лонгфелло вийняв із кишені хустинку і витер чоло.

— Я не приховую. Просто не терплю істерик. Я пробую зрозуміти. Ти впевнена, що… він — це він? Ти бачила його раніше? Може, хтось прикинувся ним? — Джон Лонгфелло складав тепер хустинку рівненьким прямокутником. — Немає вибору — або він, або панна Шацкі.

У цей час до кухні ввійшов асистент і звелів їм іти у свої кімнати.

— А курити можна? — злостиво запитав Лонгфелло, і було помітно, що він помалу опановує себе.

На столик треба було чекати. Вони замовили якісь гострі потрави з баранини, а донька-вегетаріанка — гриби в шпинаті та броколі з сиром. До цього — великі скибки хліба нан з часником. Більше розглядали людей навкруг, аніж розмовляли. Коли вже оплатили рахунок, С. вийшла до туалету і, миючи руки, подивилася на себе у дзеркало. Здивувалася, яка вона пересічна. Раніше ніколи цього не помічала. Якби не була собою, а кимось зовсім іншим, ніколи не звернула би на себе уваги. Пересічна жінка середнього віку, яка під попелясто-русявим намагається приховати сивину. І те, що так одягається — як канцелярська мишка. Але ж вона і є канцелярська мишка. Оці блузки й жакети, ці скромні кульчики. Годинник на браслетику. Колір помади, який ні з чим не асоціюється, властиво, тінь кольору, тінь помади. Очі, які виразно блякнуть, втрачають вираз. Огрядність — ні велика, ні маленька; невеличкий животик у її віці — допустима річ. Золоті окуляри в тоненькій оправі, які одягала для читання. Ходяча ніякість. Пані Ніхто.

Вона з приємністю вийшла з туалету просто в хол готелю. Впевненим кроком проминула рецепцію, де Лу, нахилившись, заповнював карточку. На дерев’яній оправці ключа помітила номер його кімнати — чотириста щось, четвертий поверх. Вона захекалась, підіймаючись так високо. І ще цей клятий каблук — зовсім розхитався. Дорогою вона шукала потрібного предмета, але побачила лиш величенький важкий глек біля сходів. Не вагаючись, вилила з нього воду на килим, а квіти викинула в темряву коридору. Їй вдалось увіпхати глек у торбу. Вдавала, що відчиняє якісь двері, коли з’явився Лу з ґарсоном і валізками. Не звернули на неї уваги. Дуже добре. Вона почекала, аж хлопець піде, і сміливо рушила, витягаючи з торби важкий глек. Той, однак, виявився непотрібним. Лу, як усі мешканці готелів, підійшов спершу до балконного вікна і широко його відчинив. Вона бігом рушила до нього. Заскочений, він навіть не встиг обернутися.

Вона витягнула з торби глек і обережно поставила його на столику, потім поправила волосся біля дзеркала і повернулася до ресторану.

— Скільки можна сидіти в туалеті? — риторично запитав її чоловік.

Коли повернулися додому, вже стемніло. Отяжіла від переїдання, вона всілася в кріслі й знову читала.

До телефону підійшов Лонгфелло. Вони сиділи утрьох унизу в вітальні й пили вино. Фламандка нашвидкуруч зготувала їм якусь вечерю, але майже ніхто нічого не їв.

— Лу мертвий, — сказав Лонгфелло й опустився на канапу. — Вискочив через вікно. Телефонував Фонтане.

На якийсь час запанувала повна приголомшености тиша.

— Ти мав слушність, це з'ясовує ситуацію. Це він убивав, спершу Ульріку, а Фрухт, мабуть, щось бачив, тож Лу і його позбувся. Це самогубство. Совість не витримала. — Анна-Марі спорожнила чарку.

— Я вражена вашою проникливістю, — обізвалася панна Шацкі. Вона палала від емоцій, як цикламен. — Якщо так, то це кінець кошмару… Хоча він був такий милий, зовсім не виглядав, як убивця…

— Ніхто ніколи не виглядає, як вбивця; це стара засада у написанні детективів. Найпідозрілішим є той, хто виглядає найневинніше. У кого це, що вбиває дитина? — Француженка замислилась, але одразу сама собі відповіла: — Звичайно ж, у Агати Крісті.

— Може, заграємо у Вбивцю, — запропонував раптом Лонгфелло зі злостивим задоволенням у голосі.

Видно було, що він трохи напідпитку.