Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

Зла й роздратована я притягла на обід оту книжку зі згадкою про Польщу.

— «Poland is a country …» — читала я моїй господині.

Вона відклала ніж і виделку, слухаючи.

— Так, це правда, — говорила я. — Ми ростемо, як нічні рослини, розквітаємо лише на одну ніч у році, в ніч на Івана Купала. Наше насіння мандрує ріками в світ. Ми з'являємося час від часу лише внаслідок війн, повстань та історичних катастроф. Щоранку ми міняємо мови, як одежі. Ми метиси, в нас доми на колесах, паспорти наші, властиво, нерозбірливі. Ах, ми без труду пишемо кирилицею. Навіть наш папа переносний — мандрує то туди, то сюди — неспокійний чоловік у білому. Ми ніколи не виростаємо, тягнемося за десертом, коли ще не принесли друге. Ми й справді таємничий народ, ми з'являємося й зникаємо. Може, це вина клімату чи безкрайніх рівнин. Наша маленька рослинна цивілізація залишає після себе інфантильні сліди на розчарування усіх майбутніх археологів: барабанчики, поламані олов'яні солдатики, окремі слова, надто важкі, аби їх можна було вимовити.

Потім ми в мовчанні їли гаґґіс. Вона звеліла Маргарет відкоркувати ще одну пляшку вина. Ми цокнулися келишками. Коли перейшли на каву, вона на хвильку зникла. Повернулася з оправленою в рамку фотографією. На ній був молодий чоловік, властиво, хлопець у мундирі Британських ВПС. З широкою усмішкою, з ріденькими, задерикуватими вусиками. Світлі очі дивилися просто в об'єктив, лукаво, задирливо. За ним — якийсь невиразний плаский краєвид.

— Його звали Тадеуш Понятовський, — сказала.

Вона вимовила це ім'я повільно, бездоганно, без помилок. Я зауважила, що це знане в Польщі прізвище. Вона поставила фотографію на столику, і ми посідали з чашками кави в руках біля електрокаміна (садівник зламав ногу). Подумки я формулювала якесь делікатне запитання, наступне запитання, що вписувалося би в цю ситуацію, наче кубик, якого бракує, — м'яко, природно, як по маслу, питання, яке латало би дірку, але нічого не пришвидшувало, яке насправді ні про що би не питало. Але вона озвалася перша. Сказала, що його збили вже під сам кінець. Що невідомо навіть, куди він упав. Я мовчала.

— Я кохала його, — додала вона ще, і чашка легенько й чарівно дзенькнула об тарілочку.

Від несподіванки я подивилася на неї, і знову моє обличчя багато чого, мабуть, виражало, знову говорило всупереч мені самій. Вона тепло усміхнулася.

Це була банальна історія, якщо історія кохання може бути банальною. Вони обоє в мундирах хакі. Продуктові картки, ночами великі міста зникали, затемнені, з поверхні землі.

— Мені здавалося, що я без нього не зможу жити, — закінчила вона. — Він говорив з таким самим акцентом, як ти.

Так ось чому я тут була. Виходить, я мала щось спільного з Тадеушем Понятовським, пілотом, який загинув десь над Гамбургом.

Вранці я знову писала. Неохоче, через силу. Екран комп'ютера терпляче чекав на кожне речення. Хапав його, затримував, приносив мої слова. Не зморгнувши, приймав кожну обмовку, кожну помилку. Делікатно підганяв мене пульсуванням курсора. Я непомітно переносилася в минуле. Писала про саму себе, про себе ще без властивостей, без посвідчення особи, без зобов'язань, без планів, без навичок, без роздумів. Я писала про себе, занурену в неясні образи. Маленька дівчинка, яка є ледь що органами чуттів, сприйняття у неї кривулясте, вона нічого не розуміє, бачить те, що хоче побачити. Світ — це крапля, події не мають фабул ані причин, змінюють одна одну випадково або у таємничих проблисках якихось асоціацій. Комп'ютер без тіні сумніву приймав усе. Його слухняність підбадьорювала мене. Зате я мала сумніви — кому яке діло до мене, чому я вирішила, що мене варто записати з якимось моїм невиразним, незначним минулим. Чи не діються на світі важливіші речі, варті опису? Чи ж не діється завжди так, що важливішими є інші? Чи ж газети за сніданком не говорять нам про це цілком ясно, не вказують на існування загальноприйнятої ієрархії цінностей? Яке значення має якийсь вечір тридцять років тому, не помічений історією, ніде не зазначений, не записаний, якого ніхто, крім мене, не запам'ятав?

У кошику з ланчем лежав кремовий конверт, а в ньому записка від моєї господині. Вона хотіла би щось мені показати пополудні. Вона чекатиме мене о третій, я маю спуститися до їдальні. Як це по-британському, подумала я.

Вона повела мене на другий поверх до однієї з нежилих кімнат. Це була наріжна спальня з великим ліжком, прикритим мережаним накривалом. Стояли тут легкі колоніальні меблі з бамбуку, несподівано екзотичні.