Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Чув я, що ти хочеш стати попом, — мовив він. — Якось це не зовсім узгоджується з комуністичним майбутнім нашої країни.

— Однак віра моя дуже сильна, — відказав я.

— Ким працюють твої батьки?

— Батько помер. Він переховувався, аби не йти воювати за німців. Вони знайшли його і застрелили. Мама ледве перебивалася, працювала… кравчинею, — сказав я, ледь повагавшись. — Тому й віддала мене.

— Он як. Але з таких, як ти, виходять комуністи, хлопче, а не попи, — зауважив він задоволено, хоча все ще недовірливо. Я знизав плечима, ніби не зрозумів.

Я збрехав йому, тут я тримався отця Памфіле, і водночас був вдячний, що дідо й Раміна навчили мене розповідати найпредивніші історії, навіть не зморгнувши оком. Жандарм кинув недопалок на землю і розчавив його носаком.

— А акцент звідки?

— Ми були єдиною румунською родиною в німецькому селі. Доводилося говорити німецькою, щоб ходити там до школи. Хоч я ненавиджу німців, вони нелюди, вбили батька.

Жандарм припалив нову цигарку, без жодного коментаря, але з багатозначним виглядом підніс два пальці до кашкета і пішов. Я витер до штанів спітнілі долоні і теж рушив в інший бік, намагаючись не виказувати неспокою.

Лише тепер я зауважив кількох дівчат, які, спершись до паркана, зацікавлено мене розглядали. Вони лузали соняшникове насіння і спльовували шкаралупу на землю. Коли я наблизився, вони прихилилися головами й зашепталися, та одна з них зненацька повернулася і подивилася мені просто в очі. Їй було не більше шістнадцяти, її смолянисте волосся було заплетене в дві коси, що спадали на груди. Вона не опустила очі навіть тоді, коли я, пропускаючи підводу, мало не торкнувся її.

Я пригадав її. Вона часто супроводжувала на цвинтар одну бабуню, але завжди, як і я, зупинялася біля огорожі. У неї були гарні, лагідні риси, я й подумати не міг, що така взагалі на мене гляне.

Я відчував її погляд спиною, аж поки не опинився на березі річки. Перш ніж ступити на міст, я озирнувся, але її вже не було.

Всі наступні роки, прожиті у тому селі, я постійно боявся, що одного разу перед дверима з'явиться жандарм із наставленим на мене пістолетом. Я не знав, чи повірив він мені, чи просто я здався йому надто нікчемним уловом для його майбутньої кар'єри. Я обмежив виходи в село до найнеобхіднішого і часто відмовлявся заясна носити коробки головною вулицею. Тому частину наших акцій ми перенесли на вечірні години. Та загалом я зробився вправним і задоволеним, хоч трохи й тихим учнем свого господаря.

Спогади про Грозенау, про моє попереднє життя, поступово бліднули в заняттях й рутині моєї християнської діяльності. Воно так віддалилося, ніби ніколи по-справжньому мені й не належало, а просто наснилося. Якось я навіть вирушив у багатогодинний марш до місця, де колись залишив тіло Петру, але не знайшов там вже жодних слідів. Ані єдиної кісточки, яку міг би поховати на нашому цвинтарі. Нічого, крім непривітної рівнини, на якій в спекотному повітрі мерехтіли кілька дерев та обриси пагорба на обрії.

Поступово, за миттям кісток чи за вечерею, піп посвячував мене в історію гори, наскільки йому самому було щось відомо. В ньому я знайшов не тільки майстра, але й вмілого оповідача. Ще одного за моє коротке життя. Чи правда, чи вигадка — до цього йому, та, зрештою, й мені — було байдуже. В нашому домі, що стояв на мерцях і тхнув мертвеччиною, я довідався дещо про твердиню, що її Буребіста, цар даків, звелів звести на горі. Там і досі можна було знайти сліди з тих часів, фундаменти палацу й конюшень, простих хат поза фортечними мурами і безліч глиняних черепків.

Даки ховали своїх мерців просто біля житла, аби завжди мати можливість розмовляти з ними. Мабуть, саме їхні кості були найдавнішими серед тих, які ми викопували. Потім, багато пізніше, тут побували легіони імператора Траяна, які напали на даків з півдня, від Дунаю. Деякі найманці-християни начебто відправляли богослужіння у пагорбі, у глибокій печері, й ховали там мерців. Та піп, як не шукав, так нічого і не знайшов.

Врешті, знову-таки через багато століть, на виднокраї з'явилися турки, що вдерлися в Банат. Ціле море яничарів зі списами та піками, вершників-сипахів та капікулі, легкої кінноти акінчі, розвідників та волоцюг, що першими в бою кидалися врозсип, їх було така сила-силенна, що двигтіла земля, гуркіт тисяч копит вчувався за багато годин перед появою війська.

Спершу на обрії з'явилася хмара куряви, вона все наближалася, тоді замиготіли полиски наконечників, щитів та іншого військового спорядження. Наблизившись до гори, армія розділилася, немов ріка, яку ніхто й ніщо не може стримати, і, оминувши її, по іншому боці злилася знову. Вона посунула на північ до Тімішоари, а там повернула на захід і спустошила землі монархії аж до самого Відня. В нашій місцевості теж відбулося чимало битв, у яких турецькі кості змішалися з усіма іншими.