Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Якось звідти прибула пара наречених, бо молодий волів наразитися на смертельну небезпеку, аніж далі чекати на шлюбну ніч. З ними обіймалися і прощалися, так ніби виряджали на край світу, а тоді вони зняли взуття, перехрестилися і стали на пліт. Цей образ нареченої, яка стоїть, випроставшись, попри всі намагання течії вивести її з рівноваги, ще й досі у мене перед очима. Затята й готова на все, вона нікому не дозволила зупинити себе в цей найкращий день її життя, навіть природній потузі.

А іншим разом одна мама перевезла через ріку своє немовлятко, бо боялася, що воно помре нехрещеним, і тоді чорти заберуть його душу. Та поза такими невідкладними випадками основним нашим заняттям залишалися кості. Вони й справді були скрізь, варто було тільки ледь зійти зі стежки або зазирнути під каміння в кущах — і вже вони тут як тут. Від стихійних, несистематичних пошуків піп відмовився вже багато років тому. Він просувався дуже обережно, завжди визначав квадратний клапоть землі й ґрунтовно його прочісував, перш ніж взятися за наступний.

Тож і я навчився працювати поволі й планомірно, бо здебільшого кості однієї людини лежали на невеликій відстані. Найвищою заповіддю було поховати цілий скелет, а не просто окремі частини. Після дощу можна було розраховувати на найбільший успіх, бо дощ завжди змивав частину схилу. Я навіть став такий самий наполегливий, як і піп, і щоранку не міг дочекатися, коли ж ми нарешті вирушимо. В мені теж з'явилася якась ніжність до цих бідолашних людських останків, які я тягав на плечах. Я обережно їх розглядав і лагідно торкався, так ніби не бажаючи дати підстави для нарікань.

Попервах я не годен був знести повний лантух униз стрімким схилом, як і надто довго копатися хильцем у землі. Тоді піп відіслав мене додому мити кості. В цьому я невдовзі набув неабиякої вправності і щодня вичищав щіткою, милом і водою стільки, що Ґіґі тільки здіймав до неба руки, довідавшись, скільки трун треба виготовити. Домовини, між тим, громадилися в нього стосами, так як у нас мерці, та ми вже сподівалися, що скоро їх вдасться звести разом. Річка подавала перші ознаки заспокоєння.

З часом я став міцнішим і витривалішим, тягав додому лантух за лантухом, хоч це й коштувало мені всіх сил. Зазвичай я засинав ще перед вечерею, але отець Памфіле будив мене, бо заповзявся відгодувати, ніби одну з материних гусок. Завдяки його харчу я помітно погладшав, зміцнів і поширшав у плечах.

А тоді прийшов день, коли рано-вранці Ґіґі застукав до наших дверей. «Отче, річка спала. Тепер можемо поховати мертвих!» — вигукнув він. Я відчинив і витріщився на нього, бо то був перший раз, коли я побачив його так зблизька. Якщо колись він був статечним і страшним булібашею, то тепер від цього майже нічого не залишилося. Зморшкуватий, кощавий, беззубий чоловік. Я навіть засумнівався, чи й справді це той самий, до кого звернувся батько по приїзді в Грозенау.

Втрьох ми взялися за перевезення, яке потривало кілька тижнів. За раз ми могли перенести лише одну або дві коробки, бо однією рукою доводилось триматися за линву, що слугувала поруччям кладки. В кожній коробці був цілий кістяк — чи майже цілий. У липні русло так зміліло, що переправляти мерців стало набагато простіше, і поступово наш льох спорожнів. Нові кості лежали в нас лише по кілька днів — час, потрібний, аби їх поукладати.

Оскільки я був католиком, брати участь у похованні мені було вільно лише здалеку. З-за паркану, так би мовити. Лише кілька бабців, що тримали ікони й запалені свічки, та гробарі стояли довколо отця Памфіле, коли той відкривав коробки, перекладав кістки в труну, служив заупокійну, і нарешті Ґіґі забивав віко цвяхами.

Оскільки потреба була велика, піп домігся, аби поряд зі старим цвинтарем виділили достатньо місця для нового. Для безіменних з нашої гори. Бабусі розподілили між собою і ці могили. Відвідуючи своїх покійників, вони заодно зазирали й до усиновлених, так що цей другий цвинтар аж ніяк не був занедбаний, так якби його просто терпіли і виказували вимушену гостинність. У певному сенсі він процвітав навіть більше і був доглянутіший та чистіший за перший.

Під час однієї з вилазок у село, коли я чекав, поки отець Памфіле покличе мене і ми повернемося до нашої звичної справи, мені заступив дорогу жандарм. То був спітнілий чолов'яга, що весь час самовдоволено шкірився, далеко не дурний. Він знав, що не його статура, а саме його однострій, який він щохвилини чистив і навіть у найбільшу спеку запинав на останній ґудзик, дає йому владу над людьми, ще заки він пальцем поворухне. І справді, кожен, щойно його завидівши, одразу питав себе, чи, бува, чогось не накоїв. Чогось зовсім дріб'язкового, але такого, що, мов залізна гиря на нозі, незабаром потягне його на дно. Про це мені розповідав піп.