Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Він плював собі в долоні, завдавав міх на плече і заносив його до льоху. Кожен Божий день новий повний міх мандрував цим шляхом. Оскільки він ніколи звідти нічого не виносив, там уже мусила назбиратися чималенька кількість мішків, у яких було щось, що мене дедалі більше цікавило. То з певністю була не картопля, бо якось, коли ми цокалися, я побачив, як з мішка блимнуло щось брудно-біле. Він це помітив, увібгав те щось назад і міцніш зав'язав мішок.

Щойно увечері він вибирався з льоху, в міжчасі лише раз чи два ходив до криниці по свіжу воду й вертався, анітрохи на мене не зважаючи. Єдиною ознакою, що там, унизу, він виконує якусь кропітку роботу, було тихе металеве брязкання, так ніби щось тверде падало у відро.

Коли сідало сонце, він вибирався наверх, струшував з одягу порохи й бруд і йшов до річки, де на протилежному березі на нього зазвичай вже чекав Ґіґі. Вони були як зіграна команда, чи радше змовники. Я не завжди розумів, що гукає йому піп, та коли розумів — то завжди були самі числа: нуль, один, два, зрідка три. Цей ритуал тривав лише кілька секунд, Ґіґі кивав, а піп, видимо вдоволений, повертався додому.

Якось у середині квітня він надовше підсів до мене і поставив між нами пляшку. Від попа разюче тхнуло, бо він з більшою охотою і завзяттям мив свої потаємні скарби, ніж самого себе. Проте з цим запахом, що засів також в позиченому мені одязі, я вже встиг звикнутися, як і з його храпом, що ночами гримів домом і заспокоював мене так само, як і цокання настінного годинника чи шум ріки.

Він прокашлявся і, кілька разів затнувшись, мовив:

— Якобе, невже нема нікого, кого б я мав сповістити? Може, на тебе десь чекають?

— Ніхто на мене не чекає.

— Не хочеш трішки розповісти, звідкіля ти?

— Повірте мені, отче Памфіле, Вам цього знати не треба.

— Я вже здогадався, що ти шваб і що взимі тут проїздили потяги в Росію. Чи ти маєш із ними щось спільного?

— Я називаюся Якоб через « с ». Я не шваб і ніколи швабом не був. Просто жив серед них.

— От і жандарм уже цікавився. Часи змінилися, скоро тут усім заправлятимуть комуністи. І він це знає, а тому першим переметнеться до них. А наразі винюхує все, аби підлизатися потім до червоних.

Думка про те, що незабаром я знов опинюся у вагоні для худоби, змусила мене зірватися з лавки. Я кинувся в дім і став пакувати той мізер, який в мене був. Я не слухав попа, що намагався мене заспокоїти, вирвався від нього, натягнув светр і рушив до річки. Я побіг до неї, немов той єдиний, кому було до снаги її здолати. Щойно взимі я кинув їй виклик і, хоч з трудом, вирвався від неї живим. Та цього разу річка була могутнішою.

Вода сягнула найвищого рівня, її рев стояв над селом. Колоду, яка слугувала кладкою, заливало водою. Та я таки ступив по ній кілька кроків, раз у раз слизгаючи, ще трохи — і опинився б у воді. Піп, що прибіг навздогін, благав схаменутися і не наражатися знов на небезпеку.

На протилежному березі тим часом вже зібралася купка людей, що з цікавістю спостерігали за мною.

Мені таки, вочевидь, трохи залежало на житті, бо я повернувся на берег, переконавшись, що кладка нездоланна. Піп зустрів мене, весь киплячи од люті і потрясаючи кулаками, схопив за комір і міцно трясонув. «Я тебе не для того врятував, аби ти тепер згинув! Ти мені ще для чогось потрібний!» — кричав він. Він обернувся до наших глядачів, усміхнувся і привітно помахав їм рукою, а тоді докинув: «Ходім додому, тут ми привертаємо надто багато уваги. В мене є пропозиція».

Він накрив стіл для вечері, на печі булькотіла юшка з ягнятиною, яку він дістав за хрестини. Він поблагословив страви, розлив юшку, а тоді сів. До бурління ріки у темряві тепер додалися ще й звуки отця Памфіле, який сьорбав юшку своїми ледь видними крізь бороду губами.

Раз по раз він відламував скибину від свіжого буханця, що його щоднини приносила до річки одна з найпобожніших його вірних. Разом з іншими замовленнями попа вона вкладала хліб на маленький плотик, а мені тим часом припадало завдання підтягати його до берега. «З моїм заняттям не забагатієш, зате ситим будеш», — любив казати піп. Між нами лежали обібрані, тугі зубці часнику, ним пахли мої пальці й рот. Ми лузали часник, як інші соняшникове насіння. Його пекучість на язику, яка минала поволі щойно вночі, назавжди стала невід'ємною ознакою тих часів, як і решта запахів та звуків.

Вимакавши рештки юшки останньою скибкою хліба, подлубавшись в зубах найдовшим зі своїх чорних нігтів і перевіривши кінчиком язика, чи там більше нічого не залишилося, він налив нам палінки й мовив: