Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Та серед тиші, що тепер настала, я почув, як мене кличе Петру. Він лежав якось химерно перехняблений, тулуб по один, ноги по другий бік рейки. Він скинув руки догори, тоді знов опустив, і, так ніби цей рух коштував йому останніх сил, голова його безживно впала набік. Я став на коліна, пропхав руки попід тулубом і спробував його підняти, але нижня частина тіла знов хляпнула на землю, достоту як шматок м'яса, який різник у місті кидав на ляду, перш ніж відділити найкращі частини від кості. Нутрощі Петру вивалилися мені на руки, я впустив їх і зомлів.

Ніколи ще я не був по-справжньому сам. Навіть коли лишався серед небіжчиків, вони, як-не-як, були присутні. Коли вдосвіта я повертався додому, в надії, що батьків гнів угамувався, на мене чекали в ліжку під ковдрою дві ще ледь теплі цеглини. Іноді навіть схолола їжа на столі. У Тімішоарі зі мною постійно були дід і Катіца.

Там, на рейках, прийшовши до тями, я поступово став усвідомлювати, що цілковито полишений на самого себе. Я був позбавлений навіть того захисту, який могли дати люди, що залишились у потязі — поділитися скоринкою хліба, подарувати тепло під час сну, виявити тактовність при залагодженні потреби.

Кров Петру давно всякла у сніг, я закрив йому очі, як це часто робив наш парох, і стягнув тіло з рейок. То було все, що я міг для нього зробити. Я вибрав напрям, де при світлі місяця на обрії мріло щось схоже на вершину пагорба, і рушив туди.

Не можу вже пригадати, скільки я так блукав. Спершу пішов голим полем, потім опинився в березовому гайку, де раз за разом шпортався й падав, так що мій одяг спершу змок, а потім замерз. Спина все ще боліла, та від переохолодження я вже скоро перестав будь-що відчувати.

Я низько насунув на лице дідову шапку і застібнув куртку, та все одно трусився всім тілом, мені щораз важче було просуватися далі. Якщо я зараз не знайду сухого, захищеного місця, моя кончина буде не менш жалюгідною, ніж Петру. Його, непохованого, — бо навіть якби я й спробував, замерзла земля не прийняла б його — і мене просто замете снігом.

Я дійшов до якоїсь річки, де-не-де замерзлої. Ні, крига не витримає, це було очевидно навіть при світлі місяця. На протилежному березі, до якого можна було докинути каменем, здіймався пагорб, а на півдорозі до його вершини я розгледів якусь кам'яну споруду, вежу з невисокою будівлею і рештками муру. Мене цілого аж теліпало, я метався взад-вперед, та ніде не знайшов містка чи місця, де можна було б по кризі перебратися на той берег. Я вже вирішив, що нема іншого виходу, як йти в одному напрямку вздовж річки, аж раптом запримітив майже занесений снігом човен.

Я зійшов униз і взявся його відпорпувати, та вже скоро радість розвіялася. Човен, виглядало, мав пробоїну, тому-то його там і кинули. Я впав коло нього навколішки і нестримно заридав, хоч і знав, що ніхто моїх ридань не почує. Студінь змушувала мене діяти. Мені коштувало неймовірних зусиль визволити човен, а дослідивши діру в борту, я почав сподіватися, що, може, якщо трішечки пощастить, він витримає цей недовгий переїзд. Я зняв куртку і заткав нею діру, тоді всів і, відштовхуючись, виплив поміж крижинами на середину річки.

Човен стрімко наповнювався крижаною водою, і, як я не боровся, дедалі швидше йшов на дно. В останню мить я вистрибнув і розпластався на кризі, що одразу ж почала піді мною ламатися. Так дивно, що крига не трісла тоді, коли я хотів померти, а ламалась тепер, коли я намагався врятувати своє життя. Я повз на животі, якомога швидше і обережніше. Тріщини розлазилися вусібіч, розгалужувалися виткою рослиною, що росла все швидше й швидше, подрібнюючи поверхню криги піді мною.

Я таки дістався до протилежного берега, але якою ціною! Куртка була втрачена, а светр, як і решта одягу, мокрі як хлющ. До того ж холод і втома, здавалось, зараз мене доконають, біль теж повернувся. Я був певен, що не переживу цю ніч.

Пагорб височів переді мною, майже неприступний. Ледве зробивши кілька кроків, я знову з'їжджав униз і мусив починати все спочатку. Так ніби для глуму, місяць кидав своє холодне, байдуже світло на мої даремні зусилля. Здавалося, всі люди вимерли, все життя винищене, бо, озирнувшись, я не побачив на рівнині, яку щойно перетнув, нічогісінько. Ані єдиного місця, в якому хтось би дихав, чи спав, чи грівся при слабкому вогнику в цю досвітню годину.

Небо було рідкісної краси, за інших обставин я почувався би дуже затишно під ним. Я, який втратив усе, що означало затишок — Раміну, Катіцу, діда і цвинтарний гробівець. Я чув лише власне дихання, студене повітря проникало в легені і розпирало їх так, що вони ось-ось ладні були розірватися. А потім я опинився на початку якихось сходів, що вели вниз у якусь заглибину, ніби котловину під одним із пагорбів. Молоденькі, тоненькі стовбури смерек і беріз утворювали тунель, який ще більше посилював враження глибини.