Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Не знати, що помогло, чи бабчині мазі, якими вона натирала мене по кілька разів на тиждень, чи те смердюче пійло, яким до останньої краплини напував мене піп. Іноді вона виглядала задоволеною лікуванням, іншим разом вже не бачила ніякої надії і причитала, що моє тіло надто кволе, і навіть її бездоганні й випробувані рецепти нічого не зарадять там, де натрапляють на вроджену схильність до хвороб. Я був, казала вона, сама шкіра та кості, лише тінь людини, яку треба спочатку відгодувати, як гуску, перш ніж говорити про якесь лікування.

Щодня до мене на ліжко сідав піп із мискою густої, кислої юшки. Він помагав мені підвестися, підкладав під спину подушки і годував так віддано, наче власну дитину. Та вже за кілька хвилин я був такий виснажений, що знов западав у сон. Бабка казала: «Якщо дотягне до березня, можна вважати, що найгірше позаду».

Більшість часу я проводив у кімнатці під численними образами святих. У нас вдома теж було кілька, та тут їх була ціла збірка, так ніби піп боявся прогнівити когось зі святих, архангелів чи великомучеників, а тому прийняв у свій дім їх усіх. За домом здіймався пагорб. Єдине, що я бачив під час одужання, то фрагмент саду, що відбивався у відкритому вікні. Якась ганчірка заплуталася між штахетинами паркана і то звисала непорушно, то легенько тріпотіла на вітрі.

Якось піп з'явився біля мого ліжка з важеленною книгою, між сторінками якої поприлипали розчавлені мухи. В ній ішлося про його релігію, він хотів, щоб я почитав її, та коли побачив, що вона кілька днів пролежала неторкана коло мого ліжка, знову виніс. Потім приніс іще одну, де, як він наголосив, дуже вдало описано життя в одному румунському селі. Долонею він змахнув з неї порохи і простягнув мені.

То була одна з тих книжок, що стояли на полиці в нашій школі у Грозенау, щоправда, в румунській частині класу, і ми їх навіть не торкалися. Бо не вміли їх прочитати — наша Румунія завжди була німецькою. Наша мова, наші газети, наші книжки. Помітивши, що я й тепер противлюся читанню, піп спитав:

— Ти не вмієш чи не хочеш?

— Не вмію.

Він сів біля мене, поставив книжку між нами, розкрив її і почав читати, голосно й повільно. Якщо я чогось не розумів, він мені пояснював. Коли опустилася темрява, він приніс стілець і поставив на нього гасову лампу. Так тривало й тоді, коли від початку березня він став виходити вранці з дому з порожнім мішком під пахвою, а пообіді повертався, несучи повний міх на плечі. Він зникав із ним у льоху, де проводив по кілька годин. Та щовечора ніколи не пропускав нагоди почитати мені вголос.

Втім, що далі, то читав він переважно для себе. Йому це справляло неабияку втіху, він хихотів, іноді навіть сміявся, а то знову поважнів і поринав у задуму. Так, поки я одужував, ми з попом вичистили від порохів кілька його книжок. Коли він йшов спати, то дозволяв мені читати далі, що вдавалося мені усе краще. Коли вигоряв гас, він наступного дня заливав його знову.

У березні мій стан справді покращився. Нарешті я став їсти більше твердої їжі і міг уже — під руку з попом і закутаний в теплий одяг — вийти надвір і посидіти на лавці перед домом. Звідти мені було добре видно дорогу, що вела до села. Село було поділене річкою, через яку я перебрався, пояснив мені піп, що називався Памфіле. Якби я пішов униз по ріці, то обійшов би гору — вони називали цей пагорб горою, бо на цілу околицю він був найбільшим підвищенням — і незабаром дійшов би до села. А до Тімішоари звідси навіть вісімдесяти кілометрів нема, сповістив він. І це вразило мене найбільше, бо означало, що за чотири дні потяг навіть не виїхав з Банату.

Ріка несла тепер багато води, вона розбухла й поділила село на дві майже рівні частини. Коли води було мало або вліті, коли річка майже пересихала, її можна було перейти навіть убрід, та тепер єдиним сполученням була вузенька кладочка, зроблена зі стовбура дерева, яку щомиті могло змити. Тому селяни воліли дочекатися, поки річка втратить силу. А коли мали одне одному щось сказати, то перегукувалися з берега. Плавати на човні теж ніхто не наважувався, надто сильною була течія.

Отож більшість часу я проводив за тим, що вдивлявся у воду й дослухався, як перемовляються через течію люди, чиї голоси до мене доносив вітер. Чи й ця ріка, що відсвічувала в лагідному, молочному світлі, ковтала їхні слова на півдорозі до іншого берега, як колись Дунай чинив з молитвами Фредерикових земляків, я не знаю.

Щодня піп Памфіле піднімався ледь видною стежечкою вгору, що починалася одразу за хатою, і зникав у хащах. Здебільшого я так і засинав на лавці, віддавався сну, ніби в ньому таївся порятунок. Пообіді піп повертався, просто знов виринав із гущавини і крокував з тягарем своєї ноші повз мій спостережний пункт. Він скидав на землю лантух, вітався, витирав піт з чола, виносив із дому дві чарки й пляшку палінки. «Це зі сливок, що ростуть тут, на схилі. На особливому ґрунті, так би мовити. Пий-пий, від цього ще й як відживеш».