Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

У кожній бурі чаїться чорт. І в літньо-перелітній, і в тій, що цілими днями важко налягає на землю. Він ховається від Бога. І що більше боїться, то дужче збурює повітря й землю. Але й це мало що йому помагає. Тож коли на полях завиває буря, люди знають: Бог таки вистежив нечистого.

Коли тому пощастить, він утече. Вискочить з буревію, вітер ущухне, а хмари розчиняться, так ніби їх ніколи й не було. Та заспокоюватися зарано, надто вже пильно гнаний потребує нового сховку. Він шукатиме його в котячому хутрі або в густій кроні буку. Хто наважиться в такий день вийти з дому, щільніш загортається в одяг, щоб чорт не прошмигнув у жодну шпарину.

У липні 1924 року з такої бурі вийшов мій батько, і він ніколи не заперечував тим, що твердили, буцімто він уклав угоду з дияволом. Ані коли одружувався з матір'ю, ні коли у них народився я, ні тоді, коли він знов усе втратив.

Коли того дня із заходу, ще за угорським кордоном, загрозливо насувався фронт хмар, старий польовий сторож притьмом зірвався на ноги. Його розбудив грім, небо було, наче дьогтем залите. Похапки кинувся Мар'ян за своїм ріжком, щоб сповістити село, але від горілки йому пересохло в роті. Він сьорбнув ще один добрячий ковток, і тепер його клич пронизав завмерлі на сонці, безлюдні вулички.

Тим часом далеко в полях уже били блискавиці й широкими пасмами лив дощ. Мар'ян засунув ріжок під пахву, встромив ноги в дерев'яні ходаки і помчав до замкового. Так його називали, хоча ніде поблизу й не було ніякого замку, але, можливо, мешканці сприймали усе село як твердиню. Село, що лежало так відкрито й беззахисно, віддане на поталу не тільки негоді, але й усім, кому лише заманеться пройти через нього. Цілим арміям і самотнім блудягам, Габсбурґам і угорцям, усім земним, а то й позаземним силам.

Замковий Штруберт уже знав, у чому річ — жінка розтермосила його, невільника тієї самої пристрасті, що й в польового сторожа. Вона потягла його до вікна, де він вилаявся й хотів її відлупцювати через те, що вона надто довго зволікала. Він схопив ключ від дзвіниці, кинувся надвір і закричав польовому сторожу, з яким мало не зіштовхнувся: «Бити на бурю!» Він не здогадувався, що того дня у великий, важкий дзвін доведеться бити аж двічі.

Його відлили в Тімішоарі ще 1773-го за наполяганням Фредерика Обертина, рік по тому, як це село постало з нічого, і привезли сюди на волах. Тоді з величезними зусиллями підняли на дзвіницю і повісили поряд із малим та середнім дзвонами. Цей дзвін був головний.

То саме в нього били, коли десь горіло, або на інші небезпеки. Це його подзвін котився полями, сповіщаючи обідній перепочинок, а у присмерку завершував бій обидвох менших, що скликали людей з полів додому. Три удари: во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І саме великий дзвін лунав першим, коли на цвинтар несли небіжчика.

Перший небіжчик не забарився. Наймит Роланд Маневр, якому перед самим освяченням було доручено відполірувати дзвін, заплутався в линвах і полетів з високості коміть головою, простісінько до ніг Фредерикові Обертину та іншим гостям. Чи виною була горілка, чи, може, щось інше, нез'ясовне. Так чи інак, але то був початок довгої вервечки нещасних випадків, убивств і самогубств, що кинулись на село. То все був край Господа Бога, але й з отим, іншим, теж доводилось рахуватися.

Тож коли замковий, поплювавши в долоні, нарешті вхопився за линву, більшість селян на полях, хто за чотири, а хто й за п'ять кілометрів, уже помітили негоду. Не один розігнувся, тримаючись за крижі, бо зауважив раптову зміну світла. Останнє слабке мерехтіння перед остаточним затемненням. І перший, ще легесенький подмух вітру, який провіщав усе, що мало статися далі. Кінець липня — час жнив. Скрізь на полях стояло пов'язане у снопи збіжжя, а подекуди ще й висхле сіно. Та годі вже було щось вдіяти, потім хіба що поглянути, що ще можна порятувати. Вони похапцем збирали свої знаряддя, складали на підводи зібраний врожай і рушали додому.