Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Я буду всім казати, що ти мій небіж, якого прислали до мене, бо ти хочеш вивчитися на попа, і треба випробувати твою віру. Жандармові я скажу, що ти сумлінний і прагнеш мене наслідувати, але ще мусиш укріпитися в своїх переконаннях. Знаю, що це крутійство, але проти комуністів можна. Всевишній мені простить.

Він підвівся, припалив цигарку і одягнув своє чорне облачення. Тоді засунув руку в кишеню, витяг ключ і поклав його на стіл.

— Їж досхочу, це скоро може тобі знадобиться, — промурмотів.

А тоді подивився на мене, так ніби оцінював на базарі коня. Бракувало, аби ще в зуби зазирнув.

— Ти вже зміцнів, еге ж? — запитав.

— Так, трохи зміцнів.

— Це від ситної їжі, яку тут дістаєш. Але сидячи отак сиднем ти тільки згрубнеш. Хочеш стати товстим і неповоротким?

— Ні, не хочу.

— Та коли увесь день отак сидітимеш без користі, так воно й станеться. Напасеш таке черево, що за ним і стручка свого не побачиш.

Його очі хитро заблищали. Я збентежено поглянув на нього.

— До того ж, Бог не любить ліньтюхів. Лінощі — це гріх. Ти теж так вважаєш, Якобе?

Я кивнув.

— Тоді скажи-но мені, чому ти нічого не робиш? Ти ж уже здоровий. А здоров'я, мій любий, Бог позичає. Кому ж воно не потрібне, у того знов забирає.

— Скажіть тільки, що, і я робитиму, — відказав я.

— Що ж, Якобе через « с », ти католик, припускаю.

Я мовчав, опустивши очі.

— Тобто в церковних служіннях мені помагати не зможеш.

— Я зроблю все, що Ви скажете, тільки не проганяйте мене звідси.

Отець завагався, здавалося, він не може зважитися, ходячи взад-вперед по кімнаті. Нарешті він прийняв рішення, узяв ключ і тицьнув мені його під носа.

— Я знаю, чим ти можеш пригодитися. Йди за мною!

Він узяв гасову лампу, і ми зійшли в льох. Що глибше ми опускалися, тим сильнішим ставав затхлий запах, від якого неможливо було дихати. Піп прокрутив замок і наліг на важкі двері, які відчинилися так натужно, ніби за ними зберігалося золото, а не якийсь непотріб, що піп збирав у лісі. На мить я навіть подумав, що й справді побачу золото. Тільки з казок я знав, як виглядають такі кімнати, де аж до стелі купами громадиться золото, а серед нього ряхтять рубіни, смарагди, сапфіри. Як вони сяють і зводять з розуму всіх, хто їх побачить. Я сподівався на скарб — але не на такий.

Коли отець Памфіле почепив під стелею лампу і дозволив мені увійти, я відсахнувся з жаху. Все приміщення було заповнене людськими рештками, які піп постягав сюди. Деякі лантухи лежали порожні і тільки й чекали на нове наповнення, інші похилилися, і з них повисипалися кості різної форми та довжини. Вочевидь, піп ледве встигав з роботою.

Деякі кістки були вимиті й біло-жовто поблискували на столі посередині приміщення. Вщерть заповнені кістками були й кілька відер. Інші, розкладені на підлозі кількома купами, все ще були в землі й бруді, багато з них переламані, потрощені, так ніби мертвим вчинили значно більше насильства, ніж живим. Поміж ними лежали черепи, проломлені або нецілі, але були й такі досконалі, ніби покійники щойно недавно вляглися в землю.

На другому столі, який я помітив пізніше, отець Памфіле склав зі знайдених частин кістяк, бракувало лишень однієї руки і стіп. Тим часом я вже освоївся і походжав у цій химерній ремонтній майстерні майже так, як колись по нашому цвинтарі. Такі місця, де переважали мерці, були мені добре знайомі. За весь час отець не зронив ані слова, він прихилився до стіни і погладжував свою бороду. Він спостерігав, поки я підносив якийсь череп і крутив його в руках або ж запускав руку в лантух і витягав звідти кістку і теж прискіпливо її розглядав.

— Ти не боїшся смерті? — запитав він.

— Смерті так, але не мерців.

— Це дуже добре, бо страх тільки нашкодив би, — зронив він.

Я знав, що витримав перед попом якийсь іспит, правда, не знав, для чого. Що робив отець Памфіле з усіма цими костями, і чому завжди кричав через річку якісь числа, так ніби кості — то яблука, куплені на базарі? Та найбільше мені не давало спокою питання, звідки воно все береться? Неможливо, щоб то були рештки мешканців села, бо при такій моровиці околиця вже давно б спорожніла. Як щоднини носять воду з криниці, так і піп тягав щодня з якогось прихованого колодязя людські кістки.

Коли ми повернулися до світлиці, він налив нам палінки, в моїх спогадах з тих часів ми постійно були напідпитку. Завжди знаходилась якась нагода для склянки палінки чи вина: що падав дощ чи дощу не було, що був переддень якогось церковного свята — чи саме свято. Що ми дякували Богу за все, що він нам посилає, чи за те, аби ми вдовольнялися тим малим, що в нас є.