Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Вино було після кожних хрестин і кожного шлюбу, а палінка — після кожного похорону, який він відправляв. Бо — як він твердив — палінка рятує нас від смерті, а вино допомагає жити. Тож я ніколи не бував цілком тверезий і, мабуть, тільки тому вважав попові пропозиції дуже зрозумілими й розумними.

— Ось уже сорок років я викопую тут кістки — а кінця їм не видко, — проказав він. — Уся гора ними набита, селяни обходять її десятою дорогою, бо забобонні. Доходять, у найліпшому разі, до мого дому, але не далі. Щодня вигулькують кості, іноді на тому самому місці, де я копав напередодні. Часом вони лежать на поверхні, треба лише витягнути. Так ніби ця гора родить кості. Зрештою, сам побачиш.

— Я? — перепитав я вражено.

— Мені потрібен такий, як ти, помічник. Ти ще недостатньо зміцнів, я знаю, але й зі мною було не інакше, коли мене, ще молоденького, прислали сюди на службу. Роботи було небагацько, і тоді, й тепер. Одні вмирають, інші одружуються, а поміж тим повно часу, досить, щоб збожеволіти від нудьги. Отож я блукав околицями, аж поки одного разу, після бурі, не перечепився через стегнову кістку. Тоді й почав копати — і не зупиняюсь донині.

— І що Ви робите з усіма цими кістками? — запитав я.

— Те, що велить мені обов'язок. Мию, складаю їх докупи і ховаю за нашим християнським звичаєм.

— А навіщо зносите у льох?

— По-іншому неможливо, поки річка не дозволить перенести їх на той бік, де церква і цвинтар. Ґіґі усім майструє домовини, як має бути. На брак роботи не нарікає. Не встигає за моїм копанням. А коли знов можна буде переправити все на той берег, тоді й льох спорожніє.

— І це те, що Ви кричите через річку? Скільки трун він має змайструвати?

— Саме так. Залежно, скільки кістяків мені вдається скласти за день.

Отець Памфіле зняв черевики і штани, повісив сорочку на спинку стільця і підійшов до ікони. Поклонився і перехрестився кілька разів із вправністю чоловіка, який усе своє життя тільки те й робив, що помагав мерцям померти вдруге, пив горілку і хрестився до Матері Божої, Отця Небесного та всіх святих.

Я пішов до своєї кімнати, теж роздягнувся і вклався до ліжка. Піп загасив лампу.

— А Ґігі це навіщо? — спитав я у темряві.

— Ґігі? Він циган, з околиці Грозенау. Колись був великим булібашею, але жінка його знеславила. Більше він розповідати не став. А якщо його силувати, то можна й головою поплатитися. Каже, що допомагає мені, аби спокутати. А от що — не знаю.

Я був такий приголомшений, що знайшов Раміниного чоловіка, який усе моє дитинство був персонажем найдивовижніших історій, і якого вона при кожній нагоді проклинала, що навіть не почув наступне попове питання. Аж поки він набосо не з'явився у дверях.

— Що з тобою? Тобі зле? — спитав він.

— Ні.

— Ну, то яка твоя відповідь?

— На що?

— Чи хочеш ти стати моїм помічником? Коли я приніс тебе в дім, скорше мертвого, аніж живого, то знав, що Господь послав тебе мені до помочі. Думаю, саме тому він і не дав тобі померти.

— А якщо я скажу ні?

Здавалося, ці слова його заскочили, він не розраховував на відмову. Він довго міркував, аж поки зібрався з відповіддю:

— Тоді тобі доведеться піти. Я тут не тримаю нахлібників, а іншої роботи в мене для тебе нема.

Отак я став на наступні роки костоносом, помічником попа Памфіле в мистецтві видирати у землі людські останки, що пролежали в ній, може, сто, а може, й тисячу років. Чистити їх і готувати до переправи через ріку. Та ще й яким сумлінним помічником.

Аж до червня перебратися через річку було неможливо. Коли на тому боці хтось помирав, його клали в домовину і пускали в подорож до нас. Линвами ми підтягали відкриту труну до себе — нелегка робота, коли проти тебе вся неприборкана сила стихії. Часом мрець тягнув нас униз по ріці, ми шпорталися через каменюки й корчі і з величезними зусиллями витягали його на суходіл.

Тут же на березі отець Памфіле відправляв заупокійну, вкладав до труни образок Пресвятої Богородиці, а на чоло покійнику — паперову стрічку з написом: «Господи, помилуй». Він накривав мерця саваном, читав псалми і розмахував кадилом з усіх чотирьох сторін домовини, після цього ми відправляли небіжчика знову до рідні, і вони несли його на цвинтар.

Посилали нам також на плотах старих і недужих, які відчували, що життя поволі їх покидає. На плоті прив'язували стілець, а старих прив'язували до стільця. Хворі, натомість, лежали на ношах. Якось від нас утік один старий, бо мокра линва вислизнула мені з рук. Ми бігли за ним по обидва боки ріки, ще трохи — і він теж дістався би до нас мерцем.