Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Тому, Якобе, я не маю поняття, кого тут насправді ховаю, — підсумував свій виклад отець Памфіле. — Якщо мерців поскладати наново, то вони можуть виявитися на чверть турками, на чверть римлянами і на дві чверті даками. Або навпаки. Якщо то були невірні, хай простить мені Господь, але за кістками я походження визначати не вмію.

А тоді він нахилився до мене і прошепотів, прикривши долонею рот:

— Так я й скажу Йому, коли Він мене запитає.

У хвилини спокою, коли цілими днями лив дощ, вода текла повз будинок струмками, що вливалися в річку, а ми змушені були бездіяльно чекати, поки небеса знову замкнуться, і гора з новою щедрістю видасть нам свої скарби, я читав книжки з невеличкої бібліотеки попа Памфіле. Після солодких, дозвільних годин у Тімішоарі, в німецькій школі чи поряд із Катіцею, я вдруге відкривав для себе літературу.

Отець призбирав переважно румунських письменників, було й кілька російських. Я розумів не все, і не все цікавило мене однаковою мірою, проте я не відступався. Коли надходила ніч, і поповий храп лунав нашим домом, а гострий запах наших вечірніх страв усе ще стояв у кімнаті, я при світлі маленької лампи розгортав книжку і читав далеко за північ.

Іноді піп дорікав мені наступного дня, що я знов зужив забагато гасу. Але читати не забороняв. Однієї ночі він так тихесенько підкрався до мого ліжка, що я злякався, підвівши погляд і уздрівши його.

— І що ти знаходиш у тих книжках? — запитав він.

— Але ж Ви самі мені їх дали, — здивувався я.

— Так, коли ти був хворий. Але що ти знаходиш у них тепер?

Він завагався, а тоді підняв руку, і я зауважив, що він тримає жмут свічок.

— Не подобається мені це все, навіть якщо я і сам до цього доклався. Якщо так піде далі, ти невдовзі заговориш премудро і захочеш податися звідси. — Він похитав головою, хотів уже піти, але вернувся і поклав на ліжко свічки. — Ось, візьми ліпше свічки замість лампи. Вони дешевші.

Бували моменти, коли я зичив собі, аби все так і тривало якомога довше. Коли вважав, що знайшов своє місце, може, загалом і не найкраще, але найкраще, яке в мене могло бути. Буду собі помічником, поки піп живий, а далі провадитиму кістяні справи сам. Гора не виявляла ні найменших ознак виснаження. Знайду попа, який відправлятиме заупокійні. А сам буду й далі викопувати кістки, мити й збирати їх. Рік за роком ріка відрізатиме мене від світу, і тоді я знов громадитиму кістки аж до літа. Я навіть думав, що моя схильність до гробівців у Грозенау, які завжди приймали й захищали мене, була першою, ранньою ознакою мого правдивого призначення.

Однак спершу глуха, а потім пекуча туга за Грозенау охопила мене, хоч я і знав, що там уже ніщо не могло бути таким, як раніше. Щотижневий базар, мабуть, усе ще тримається, вранці о п'ятій в поле виганяють худобу, а дідо, напевно, як і раніше, закінчує свій день при конях, та тепер всім у вухах гримлять двигуни вантажівок і чужі, загрозливі голоси. І настало чекання, те жахливо довге чекання — на лист, на вісточку, на повернення вивезених.

Я тужив за Циганським пагорбом і знайомими вуличками й садами, за голосниками на дереві, що поширювали голос Навовча, і за гучанням дзвонів. Для мене це не було суперечністю, той голос і дзвони, то було нерозривне ціле, мелодія мого дитинства.

Разом із тугою прийшла й лють на того, хто у мене все це відібрав. Хто з мене, власного сина, зробив втікача і розлучив мене з моєю землею. Та я не міг стриматися, щоб не тужити і за ним.

Мені бракувало батька, як невід'ємної частки мого життя, яку неможливо безкарно видалити. Я не тужив за його непередбачуваною вдачею, яка лякала мене більше, ніж його стусани. Однак мені бракувало його сили, тієї непохитної певності себе, якою мені теж хотілося володіти. Яка спонукала його навіть у найбезвихідніших ситуаціях таки знаходити вихід. Наприклад, видати мене.

Водночас закрадалося й інше почуття, спершу непомітне, явне лише у змінах тіла. Мені вже було двадцять три роки, між мною теперішнім і тією хирлявою істотою, яку батько відкидав і вважав нездарою, не лишилося нічого спільного. М'язи й жили виразно випиналися, і не було такого тягаря, який би збивав мене з кроку.

Я роздався в грудях, підборіддя виступило, а руки, всі в подряпинах і мозолях, стали завбільшки з лопати. І хоча в мене були всі підстави вважати себе брудним і смердючим, та фраза, якою я тоді відкинув обійми Катіци, більше не спадала мені на думку.

Я мало показувався в селі, а ще менше в корчмі та на торговиці, хоча жандарм, який тим часом називався вже міліціонером, вочевидь, повірив мені, або ж з якихось інших причин вирішив дати мені спокій. Та все ж від мене не сховалося, що в селі є гарненькі дівчата. Майже такі гарні, як колись Катіца.