Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Вони бентежили мене, коли поверталися в неділю з церкви й виклично дивилися на мене, перш ніж опустити очі. Це свідчило про те, що я став показним парубком. Вони розбурхували мене, коли задирали спідниці, перебрідаючи через річку, а їхні литки, іноді навіть стегна мерехтіли білясто. Білі, як кості в мішку.

Я зустрічався з ними, коли вони приходили з-за річки, щоб повінчатися, чи коли гордо, з налитими грудьми простягали попові Памфіле на хрещення своїх немовлят. З веранди мені було видно, як вечорами вони вертаються з поля і ще заходять до криниці вмитися. Іноді вони нагадували мені Катіцу, і це гнітило мене. Їхній сміх, їхні голоси, які заносив до мене вітер, будили в мені ту саму цікавість, яку я відчував до неї.

Серед них мені вирізнялося лице тієї дівчини, яка не опустила тоді очей. Іноді вона навіть дивилася через річку, ніби шукаючи мене. Наші шляхи перетиналися на весіллях і похоронах, куди я супроводжував попа. Перетиналися під час моїх коротких візитів до села, а іноді внизу, біля річки, де вона раз на тиждень прала білизну.

Років через п'ять після моєї появи на Кістяній Горі вона вперше прийшла до нас. Вона хотіла пройти повз мене і застукати в двері, але я заступив їй дорогу.

— Чому ти не помічаєш мене? Хіба мене нема?

Вона знову глибоко подивилася мені в очі.

— Ти ж ні з ким не розмовляєш, — відказала вона.

— З тобою я радо поговорив би.

На мить вона знітилася, але швидко себе опанувала.

— Мама каже, що ти дивний. Ти молодий і гарний, кожна дівчина хотіла б тебе, але ти вирішив стати попом і носити кості.

— Може, й ні. Будеш зі мною говорити, якщо я передумаю?

Вона хвильку помовчала, здавалося, вона бореться зі собою.

— Ні, навіть тоді не буду. В тебе нема свого дому, свого двору. Коли в тебе нічого немає, жодна дівчина тут не стане з тобою говорити.

Вона розвернулася на п'ятах і хотіла вже піти, коли згадала про мету свого приходу.

— Мама просить отця Памфіле зайти. Бабця помирає, — докинула вона і втекла.

Щотижня я бачив її зі своєї гори з кошиком білизни в руках. Іноді я підбирався ближче до річки, тоді можна було краще розгледіти її голі коліна і стегна, її стопи. Вона ніби й покинула про мене думати, та все ж мені здавалося, що вряди-годи вона таки позирає на гору. Катіцу я по-своєму любив, тепер же відбувалося щось інше, ніж любов. Пожадання не відпускало мене цілий тиждень, і я аж тремтів до того дня, коли знову міг її побачити.

Я став недбалішим і розсіянішим, виконував завдання без колишнього завзяття. Лантухи, які я носив додому, були тепер наповнені до половини, і я проводив усе менше часу в льоху. Все це не подобалося отцеві Памфіле.

— Я помилився, — проказав він одного дня. — Найбільша небезпека — не книжки, а жінки.

Коли мій стан погіршився, його терпець луснув.

— Ти ж ні до чого вже не годишся, хлопче, — промурмотів він, коли одного вечора я самозаглиблено длубався в їжі.

Він накинув рясу й без жодного слова вийшов з дому. За годину повернувся, вже напідпитку, я підтримав його і всадовив на ліжко.

— Вони завжди дають мені випити. Коли даю їм шлюб і коли ховаю. Завжди доводиться пити. Що ж, хлопче, гадаю, тобі слід вибити собі з голови те дівчисько. Ти їй подобаєшся, річ не в цьому. Але її вже обіцяно іншому, в нього гарна хата і трохи землі. Між нами кажучи, — мовив він, підморгуючи, — хатою він ще, може, кілька років потішиться, а от земельку комуністи напевне скоро відберуть. Та дівчину це не обходить. Для неї ти — ніхто, а з ніким вона й не говорить. А тепер принеси-но горілки. Хочу довершити те, що розпочав у них вдома.

Я змінився. Знову з'явилося щось, що тягло мене назад у світ, в мої рідні місця. Бо костоноса жодна жінка не схоче. А за шанованого чоловіка будуть битися. За нащадка того самого Обертина, який провів своїх людей по підступному Дунаю і дав їм друге життя.

То ж не помста покликала мене назад у Грозенау, а бажання взяти те, що мені належалося. Я був готовий, що задля цього мені доведеться переконати батька в моїх нових спроможностях, а то й силою змусити визнати їх.

Одного дня отець Памфіле завдав собі на плечі повний міх, ступив кілька кроків і повалився. Він упав долілиць, на землю, яка так довго його вабила. Я заніс його на руках додому і закликав бабку й Ґіґі. Бабка обмила його, його зморшкувате обличчя, зів'ялу, обвислу шкіру, ноги з жовтими нігтями, а тоді запалила по всіх чотирьох кутах ліжка свічки. Поставила склянку води, аби душа могла напитися. Я гірко ридав.