Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Ґіґі поспішив додому майструвати домовину, вищого сорту, наголосив він. Три дні чували ми біля мерця, мінялися щокілька годин або разом сиділи мовчки біля попових черевиків, які спочатку напуцували, а потім натягнули на нього. В сутінках кімнати усе здавалося примарним, як сцена з якогось роману, що стояли на полиці. І щойно коли майже зовсім темніло, ми засвічували лампу.

Одного разу Ґіґі прошепотів мені:

— Тепер ти продовжиш його справу?

— Не знаю, мене тягне додому.

— А де ж він?

— У Грозенау, де й ти колись жив.

Він вражено витріщився на мене.

— Грозенау? Чого ж ти раніше не сказав?

— Бо то мене не обходить.

— Що? — спитав він.

— Те, що було між тобою і Раміною.

Тут він зірвався зі стільця, який аж відлетів назад.

— Ти знаєш Раміну?

— Я щотижня тягав їй міх. І щотижня вона розповідала, що в мене було два народження і я можу вибирати, яке мені більше до вподоби. І я завжди вибирав те, в якому мій батько — не мій батько.

— Що ти верзеш?

— Він видав мене росіянам.

— Росіянам? Нічого не розумію.

— Не страшно.

Не раз потім я питав себе, чому саме тоді й саме йому я сказав правду, адже піп Памфіле був мені набагато ближчим. У мене немає пояснення. Можливо, я хотів спровокувати якусь реакцію, зробити щось, що змусило б мене діяти. А може, через Ґіґі просто хотів наблизитися до мого дитинства й Раміни?

Він узяв із шафки горілку і жлуктав просто з горла, а тоді неспокійно заходив кімнатою. Він борюкався сам із собою, раз навіть побіг до дверей, відчинив і хотів вийти, але знов повернувся. Знову хильнув і тільки тоді зміг продовжити розмову.

— Як вона? — запитав.

— Її депортували на Буг, коли мені було шістнадцять.

— А дитина? У неї ж була дитина, правда?

— Сарело, так. Він живе у нас вдома. Якщо станеться батькова воля, він успадкує двір і все решта.

— Як називається твій батько?

— Обертин. Якоб Обертин.

Ґіґі осатанів. Він накинувся на мене, повалив на стіл і замахнувся вдарити, та йому не вдалося. Я міцно схопив його за зап'ястя і притис до стіни. Як одержимий, він усе повторяв:

— Ти тут, аби наді мною глумитися? Тому ти тут?

Тепер вже я нічого не розумів. Хоч він шумував від люті й плювався, я ні разу його не вдарив. Наче скажений звір, він намагався вирватися з моїх рук.

— Про що ти говориш? — кричав я йому.

— Ти ж поріддя Обертина, який збезчестив мене. Який спочатку використав моїх чоловіків, а потім зробив моїй жінці дитину. Вона твердила, що він її зґвалтував, але на це мене не візьмеш. Тільки не кажи, ніби не знаєш, що він твій зведений брат? — випалив він у відповідь.

Я відсахнувся і сперся об край столу. Дві свічки вже згасли, тому кімната здавалася темною і холодною. Хтось мав би подбати про те, аби запалити їх знову. Та мене це вже не обходило, бо моє колишнє життя, яке іноді здавалося сном чи вигадкою, знов наздогнало мене. Воно врізалося в мене з такою силою, що мені аж дих забило. Ніколи раніше й ніколи потому батько не був настільки моїм батьком, як у ту мить, коли я дізнався, що ділю його з іншим.

— Це неправда! Ти, цигане паршивий, ти брешеш! — волав я.

Ґіґі потер зап'ястя, вилаявся і поправив сорочку. Він утретє приклався до горілки, злизав із вусів останні краплі, а тоді пожбурив пляшкою об стіну.

— За циганським законом я мав би його вбити, чи то зґвалтування, чи ні. Тільки ваше ім'я втримало мене від цього, — сказав він уже спокійніше.

— Раміна завжди розповідала, що ти втік з молодою, — сказав я.

— Що-що, а розповідати вона вміла.

Він знову рушив до дверей, але зупинився на порозі й обернувся.

— Щоб до завтра тебе тут не було. Не хочу, аби мені тут очі муляв і нагадував про все те. Якщо завтра ввечері ще застану тебе, наш міліціонер дізнається про твої пригоди з росіянами. Він дуже зрадіє, бо і так тобі не довіряє. Або я просто прикінчу тебе. Домовина завжди знайдеться. І шукати ніхто не буде.

Ось так і сталося, що наступного ранку, ще вдосвіта, я знов опинився на рівнині, на якій ледве не загинув, майже на тому самому місці, де колись випав на рейки. Де з непевного майбуття втік у таке ж непевне теперішнє. Перед тим я цілу ніч невідривно дивився на попелясто-сіре лице отця Памфіле. Я наповнив склянку в головах свіжою водою і потримав його за руку.

Товарняк до Тімішоари сповільнив хід перед крутим поворотом, достоту як потяг із депортованими. Я біг поряд з ним, поки не знайшов напіввідчинений вагон і застрибнув досередини. Було літо 1950 року.