Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

«От і минув місяць, відколи наш перший суддя, Фредерик Обертин, який привів нас у Банат, у сильну зливу перед зібраними тут достойниками та інженерами з Тімішоари і в присутності його світлості барона Алвінці, гукнув усім нам, що зібралися на межі села, чекаючи знаку займати доми: Ласкаво просимо до Грозенау! Працюйте тяжко і множтеся — і тоді в нас тут буде майбутнє!»

— Та не читай нам усю книгу. Як пишеться прізвище? — спитав дідо.

— Обертин через «О».

— Отож, — сказав дід. — А ім'я?

— Остання літера « k », а не « с ».

Війт гримнув кулаком по столу, знадобився весь його авторитет, аби закликати до спокою.

— Браття, ми ведемо справи з угорцями, болгарами і румунами. Навіть з євреями. Донедавна цигани латали наші казани, і ми даємо гострити наші ножі цьому циганчуку Сарело. Навіть один серб живе тут, і багато з вас носить вбрання, пошите його жінкою. Але це нічого не міняє в тому, що ми, хоч і були колись лотаринжцями, ельзасцями, французами та німцями, потім усі стали швабами. Вношу на голосування мої пропозиції. А також, щоб наступного травня влаштувати посвяту прапора.

Тут втрутився парох Шульц:

— Я всіх вас знаю. Багатьох хрестив, багатьом давав перше причастя і шлюб. Так само ваших дітей, яким, можливо, незабаром доведеться йти воювати за нашу справу. Тому мені, як нікому іншому, нелегко сказати, що я як слуга Божий вважаю цю війну необхідною. Маємо найкращого вождя всіх часів, і тому з Божою поміччю він незабаром виграє цю війну на нашу користь. Гайль Гітлер!

Засовалося багато стільців, і спершу кількоро, а тоді все більше чоловіків привітали Гітлера.

Посеред цього гамору я виразно розчув батьків голос:

— А ви добре подумали, що це означатиме, коли війна дійде до нас? Легко бажати собі війни, коли вона десь у Польщі. Та хто подбає про землю тут, коли всі наші сини підуть? Я вас не розумію, можливо, тому що я ніколи не був одним із вас. Але знаю: моя земля мені важливіша, ніж ваша війна. Я рільник, не солдат, тому хай найкращий вождь поцілує мене в…

Далі я вже не зважав на батькові слова, бо вулицею йшла сербка Катіца, боса як і я, із заплетеним в кіски волоссям. Вона зловила курку, що тим часом втекла, і тепер несла її мені. Без жодного слова видобула з кишені нитку, прив'язала один кінець курці до шиї, а другий мені до ноги.

— Отак, тепер курка нікуди від тебе не втече, — сказала вона румунською.

Я приклав вказівний палець до уст, так що вона замовкла і насупилася ще більше.

— Чоловіки говорять про війну, — прошепотів я.

— Батько теж постійно про неї говорить. Каже, що для сербів усе зле закінчиться, — відказала вона.

— Це ти сербська Катіца? — спитав я, ніби не знав.

— Я відносила сукню замовниці додому. А ти Якоб? — спитала вона.

— Якоб Обертин.

Курка спокійно порпалася на другому кінці нитки, я помаленьку зігнув ногу і обережно притяг її до себе, зняв нитку, взяв курку під пахву і встав.

— Куди ти носиш своїх курей?

— До Раміни. Вона дістає їх за мої народження.

Катіца засміялася.

— І скільки ж у тебе тих народжень було?

— Два. Підеш зі мною?

Я запхав курку в мішок, закинув його собі на плечі, і ми разом рушили до Циганського пагорба. Цього разу мені вдалося майже все, я перестрибнув через рів і сам витяг мішок нагору. Спітнілий і захеканий, я стояв на пагорбі.

— Що з тобою? — спитала вона.

— У мене слабка конституція.

— Що таке конституція?

— Так кажуть лікарі з Тімішоари і Непер. Це означає, що хтось радше хворий, ніж здоровий.

Вона стенула плечима, і ми увійшли до темного, задушливого Раміниного царства.

Руки у пана Кірша були великі, як ведмежі лаписька. Подейкували, що він був боксером, до того ж не найбезталаннішим, але астма перекреслила його плани. Щокілька слів він затинався і хапав ротом повітря. Здавалося, слова утворюють в його роті загату, перш ніж поодинці вискочити крізь вузький отвір. Тому кожен його монолог про нашу перевагу й переваги німецької армії перетворювався на своєрідний біг з перешкодами.

Конституція вчителя Кірша постійно нагадувала мені власну. Мені не було ще й п'яти, коли мама знайшла мене в ліжку, як я хапав ротом повітря. Батько привіз Непера, але тому дуже швидко довелося визнати поразку.

— Якщо не закличемо лікаря з Тімішоари, він помре, — сказав дід.

— Доки лікар доїде, він вже помре, — зауважив Непер.

У мене була гарячка, що стрімко зростала, вони накладали мені холодні компреси на розпашіле тіло і змочували потріскані губи. Я кашляв, кричав від болю і важко дихав.