Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Покликати пароха? — спитав дідо.

— Раміну і пароха, — вирішила мама.

Першим прибув парох Шульц. Він сів на край ліжка, взяв мою спітнілу руку і почав молитися. Тоді приготував усе для соборування. Наоливив мені очі, вуха й ніс, чоло й руки.

— Цим святим миропомазанням хай поможе тобі Господь, хай спирає він тебе силою Святого Духа. Хай порятує тебе Господь, своєю милістю поставить тебе на ноги.

— А сповідь? — спитала мама.

— Що ж цей хлопчик встиг нагрішити? — відказав парох.

— Коли Господь кличе його до себе, то вже знає, чому, — сказав дід.

Однак Господь мав щодо мене інші плани.

Раміна, якій таки вдалося пропхатися у двері, зійшла зі свого пагорба. Вона спиралася на Сарело, який загодя перекинув через рів дві дошки. Дошки загрозливо увігнулися під її вагою. Поки вона йшла по селу, на неї зачудовано витріщалися, дехто-бо вважав, що вона вже давно померла. Нарешті, геть спітніла й засапана, як віл, вона дійшла до наших дверей. За допомогою сина їй навіть вдалося переступити поріг.

— Панотче, заки дійде черга Господа, пустіть ще Раміну поглянути, — сказала вона румунською.

— Для чого ви привели цю циганку? Негоже добрим християнам вірити в забобони, — застеріг парох.

— Навіть якщо хлопець одужає, він так і залишиться слабаком, — сказав батько.

— Як-не-як, він Ваш син, — мовила мама.

— От у цьому я якраз не впевнений, з Вашим-то колишнім життям. Така слабота не може бути моєю дитиною.

Раміна поставила на стіл три невеличкі клуночки. В першому був часник. Вона перерізала голівку навпіл, одну половину вклала мені між губи, іншою заходилася натирати тулуб, який перед тим звільнила від одягу. В другому клуночку було засушене листя і корінці якоїсь рослини, про чарівні властивості котрої я довідався значно пізніше. Вона насипала трошки тієї суміші на тарілочку, поклала її мені на груди і підпалила зілля. Вже незабаром мене огорнув смердючий дим, що ліз мені в рот і в очі, так що я зайшовся тяжким кашлем.

— Вона ще його вб'є, — прошепотів Непер.

— Якщо в хлопцеві сидить злий дух, тепер він з нього вийде, — проголосила Раміна.

Та на цьому вона не зупинилася. З третього клуночка видобула ще якісь трави, поклала їх на середину кімнати і теж підпалила. Попросила в мами мітлу і, поки всі кашляли й терли очі, вимела нею всю підлогу аж до найдальшого закутка.

— Вимітаю ненависть з цього дому. Вимітаю заздрість і жадобу. Вимітаю духа, що мучить Якоба.

А тоді змела сміття на газету і спалила все те на подвір'ї. Зайве й згадувати, що я одужав. Але то було вже давно.

Одного дня вчитель Кірш приніс до класу обрамлений портрет Гітлера, забив цвях у стіну і повісив його. Він ніжно погладив портрет, навіть не вірилося, що його велетенські лапища на таке здатні.

— Це Гітлер, — сказав він, оглянув свою роботу і, ще не цілком вдоволений результатом, знову кілька разів щось там поправив, поки портрет не повис прямо.

— Не смійте його чіпати, а то матимете справу зі мною. Затямили?

— Так точно, пане вчителю, — відповіли ми.

— Ви ще молодняк, все найкраще у вас попереду.

Він замовк, і позаяк ми знали, що тепер наша черга питати, хтось поставив незмінне питання:

— Пане вчителю, а коли Ви вперше побачили німецьких солдатів?

— То було 1935 року, в мене був бій у Берліні. В першому ряду сиділо кілька есесівців. Знаєте, що викарбувано на пряжках СС?

Звісно, ми давно знали. Але відповіли «ні».

— «Моя честь — це вірність», ось що. Запам'ятайте. А на пряжці вермахту — «З нами Бог».

Він захарчав, відчинив вікно і глибоко й голосно задихав.

— Якби не ця астма, я був би тепер в Польщі. Або став би успішним боксером. У мене були для цього всі задатки. Я ось-ось мав стати найкращим у своїй ваговій категорії. А замість цього опинився тут і змушений вчити письма купку сільських бевзів.

Він знову важко задихав і кинувся до вікна. Доторкнувся пальцем до кінчика носа, так ніби хотів пересвідчитися, чи цей орган, який так його мучив і псував йому радість життя, ще на місці.

— А що найкраще чекає нас попереду, пане вчителю? — спитав хтось.

Вчитель не поспішав із відповіддю, він зачинив вікно, підійшов до завіси, що розділяла класну кімнату, і розчахнув її. Вчителька, що викладала за нею Катіці та ще кільком дітлахам по-румунськи, замовкла. В них на стіні висів не Гітлер, а румунський король.

— Коли все стане німецьким, отакого-от вже не буде. Найкраще, питаєш? Що за кілька років і ви одягнете однострої і підете на війну за нашу справу. Можливо, вже не на цю війну, а на якусь іншу. Війна завжди знайдеться, причин ніколи не бракує.