Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Я давно вже перестав захищатися. Мої руки безживно повисли, я дивився крізь нього, і це роз'юшувало його ще більше. В кутку між комодом і столом, що слугував батькові до майстерки, я побачив крихітну людинку, щойно народжену, яка, немовби несена незримими руками, линула в повітрі й безгучно сміялася. Бий собі, бий, бо мене все одно тут нема, думав я. Це, мабуть, хтось інший, хто випадково має таке саме ім'я.

Я чув, як він сказав, що не на те мене годує, щоб я здох десь на фронті, а для того, щоб колись перебрав його землі. Втомившись, він відкинув пасок і сів.

— Все ще хочеш стати солдатом? — спитав він.

— Ні, — випалив я без зволікань.

— А ким же тоді?

— Хочу бути, як ти.

— Це вже звучить краще, хоча мені й не дуже віриться, що тобі вдасться. Надто вже ти смердиш своїм народженням. А тепер можеш йти.

Діставши дозвіл, я повернувся і хотів якомога швидше забратися. Я вже стояв на рятівному порозі, але він покликав мене назад.

— Ти щось забув, — сказав він спокійно й невимушено, так ніби взагалі нічого не сталося.

— На добраніч, батьку.

— Добраніч.

Наступного дня вчитель Кірш саме завів одну зі своїх промов, коли через вікно класу я побачив на вулиці батька. Він розчахнув маленьку штахетну хвіртку і рішучим кроком увійшов на шкільне подвір'я. Вхідні двері відкрилися, але не закрилися, його кроки залунали в коридорі, на мить завмерли перед класом, а тоді відчинилися двері, і він увійшов. Навіть не глянувши на мене — а я вже був подумав, що він прийшов по мене — він рушив просто на вчителя, аж той відсахнувся. Із-за завіси показалися зацікавлені личка румунських учнів — серед них і Катіци — та їхньої вчительки.

— Пане вчителю, у вас немає дітей, правда?

Учитель обвів нас широким жестом.

— Ось мої діти, — промовив він урочисто.

— Неправда, пане вчителю. Це діти селян, порядних людей. Більшості й на думку не спало б зодягти їх в однострої.

— Це ми ще побачимо.

Батько приступив до нього впритул.

— Здається, ми не порозумілися, пане вчителю. Бачите он того йолопа.

Він показав на мене.

— Так-от: він належить мені. Можливо, з нього й не вийде рільник, надто він кволий для такого. По правді, то він для всього закволий. А якби пішов у солдати, вкляк би одразу. Але він єдиний, хто в мене є. Доки не з'явиться чогось ліпшого. І якщо Ви станете між нами, я вже подбаю, щоб і друга Ваша кар'єра швидко скінчилася. Начальнику відділу освіти в Тімішоарі я двічі на рік доправляю додому свиню.

Вчитель пролопотів:

— Але ж, пане Обертин!

Батько, здавалось, втратив до нього цікавість і збирався вже піти, коли раптом на порозі знову спинився і повернувся до нас.

— Я довідувався, пане вчителю. Кажуть, Ви з дня на день обірвали кар'єру боксера. Чого б то?

— Через астму.

— Це якось пов'язано з поганим диханням, чи не так? Однак я чув щось інше. Кажуть, Ви наклали повні штани. Раптом стали боятися виходити на ринг. Чшш, нікому анічичирк! Ви проповідуєте цим дітям солдатське життя, а самі боїтеся дістати пару стусанів. Що ви на це скажете, діти? Можна таке погодити — боягуз і заразом солдат?

Ми не наважувалися навіть дихнути. І щойно коли він перепитав, всі хором відповіли:

— Нііі! — поглядами стежачи за вчителем. Той вчепився в край столу, підборіддя в нього тремтіло.

— А тобі, — уп'явся в мене поглядом батько, — я руки-ноги переламаю, ще раз мені такої заспіваєш.

Оскільки вчитель не зважав на нас, ми, діти, нерішуче затягнули пісню, яку завжди співали на кінець занять:

Потім діти даремно чекали від учителя хоч якогось знаку, а оскільки знак так і не надійшов, всі крадькома вислизнули з класу.

Ув'язнений між страхом перед батьком і захватом від того, що він самими лише словами вивів з рівноваги найсильнішого з-поміж знайомих мені людей, я залишився сидіти на місці. Частина мене линула до нього, і навіть сьогодні, через стільки років, я нічого не можу вдіяти із цим почуттям.

Мені здавалося, для батька немає майже нічого неможливого, і я вірив, що він навіть здатен відвернути війну від нашого маленького, відокремленого світу. І водночас, ховаючись від нього, я не раз ночував на цвинтарі і перевіряв, чи не пахну таки своїм народженням.

Тут я зауважив, що вчитель і Катіца досі у приміщенні. Вчитель дивився через вікно, він ніби враз постарівся і зсохся. Дівчина трималася здаля, здавалося, вона хоче зі мною поговорити, але не наважується. Вона не зрозуміла ані слова з того, що було щойно сказано, — і все ж по-своєму це відчувала. В мені наростало нездоланне бажання кого-небудь вбити, але бракувало останньої краплини, поштовху, щоб усе зрушилося.