Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Відтоді батько став брати мене з собою до Тімішоари, в порт і на розмови з діловими партнерами, з якими зустрічався в корчмах на Йозефспляці. Він був переконаний, що хитрощів і підприємливості вчитися ніколи не зарано. Я сидів біля нього зі склянкою лимонаду, в темному, прокуреному приміщенні, де відбувалися тривалі перемовини. Спершу він вихваляв свій товар, потім покупці нарікали на високі ціни, а тоді все починалося спочатку. Врешті оборудку скріплювали, вдаривши по руках. Виходячи, батько шепотів мені:

— Але ж ми його натягнули!

Або:

— Він скрутив нас у баранячий ріг, чортяка такий.

Ми часто бували на пристані, де він брав мене зі собою на борт австрійських суден, поки його люди вантажили нашу худобу, наше збіжжя та овочі, які пізніше наповнювали черева віденців.

— Якби не ми, віденець давно вже би здох із голоду і не мав сили воювати, — любив казати батько.

Через війну все ускладнилося і втратило певність, але в батька була сировина, у війну ще жаданіша й коштовніша, ніж у мирний час — харчі. Та невдовзі він зрозумів, що й комерсант із мене нікудишній.

— Якби то знаття, що з тобою робити, — мурмотів він весь час.

Він знову став частіше залишати мене вдома, а сам днями й тижнями десь пропадав. Подейкували, що він має справи іншого роду — з милозвучними жіночими іменами.

Щосуботи я супроводжував діда на базар, де він продавав птицю, поросят, телят, а іноді навіть — хоч і вельми неохоче — лошат. З кіньми він не любив розставатися, наполягав, аби спершу як слід зазнайомитися з господарями, в чиї руки його лошата потраплять. Якщо йому не подобалося чиєсь лице, якщо хтось неправильно чи грубо торкався коня, оборудка зривалася. Відколи дідо спав у челядні при стайні, він ще більше зблизився з кіньми. А коли я якось запитав, чому він так помішаний власне на конях, він відповів:

— Вона любила коней. Я дивлюсь на них і бачу її.

Що дідо мав на увазі бабусю, я знав вже віддавна.

Тож сталося так, що в день, коли Раміна дістала розпорядження про депортацію на Буг, я стирчав на базарі.

Матері, що мали синів шлюбного віку, розглядалися за дівчатами. Пригледівши якусь — і якщо та теж виявляла зацікавленість — запрошували її разом з батьками додому. Жінки заможних румунських селян походжали в намистах із золотих талярів з Францом-Йозефом. Коли хотіли, аби їх по-справжньому зауважили, теребили золоту монетку, що звисала на довгій нитці, і, ніби підморгуючи комусь ззаду оком, закидали її раз-по-раз через плече. Чоловіки розглядали стегна, потім золото — і від одного й від іншого їм аж голова заходила обертом.

Там були мандрівні торгівці всіляким крамом, шевці і капелюшники, теслі і стельмахи, дурисвіти і ковтачі вогню, волоцюги і ловці ґав. Одна жінка продавала медяники і пиріжки, які загортала в газету. Чоловік, ведучи за віжки коня, запряженного у віз, звістував її появу бубном. Ткачі вихваляли сукно і светри, гарбарі — шкіри на підошви. Іноді зустрічалися наречені, що під наглядом батьків вибирали весільне взуття. Сільський коваль Фіфа продавав цизорики — складані ножики з дерев'яною колодкою, що втішалися неабияким попитом серед молодих чоловіків.

Час від часу, коли юрма рідшала, я помічав Катіцу, що тримала в руках костюми й спідниці, поки її мама вихваляла товар покупцям. Був тут і Сарело, вимахував своїми ножами. Якщо треба, вони розріжуть навіть повітря, стверджував він, як завжди. Люди сміялися — а відтак вже були на його боці. Якщо ж хтось, вже почавши торг, потім відступався, він проклинав його. Його циганських прокльонів боялися.

Та в той день щось було не так, Сарело був якийсь неуважний і втрачав покупця за покупцем. Він сидів, розставивши ноги, і з відсутнім виглядом длубався ножем у землі. Я підійшов до нього, на підошвах його босих ніг засохла груба кірка болота, його біляве волосся злиплося і збилося в клоччя.

— Твоїй матері не сподобалося б, як ти ото мучиш землю, — мовив я.

— Помовч, у мене інші клопоти.

— Які ще клопоти?

— Сьогодні вранці ми дістали листа, якого не вміємо прочитати. До нас ніколи не приходила пошта. Зрозуміли лише одне слово, яке часто бачили в місті: «жандармерія», і це недобре.

— Та я можу прочитати, — сказав я.

— Румунською я читаю краще від тебе, — втрутилася Катіца, що непомітно наблизилася до нас.

Ми вийшли з галасливого базару і рушили втрьох до Раміни. Сарело йшов кілька кроків попереду і всі ножі, крім одного, ніс у шкіряній піхві на поясі. Той один йому був потрібний для битви з якимись примарними силами, видними тільки йому. Раз у раз він наносив удари перед собою, так ніби повітря складалося з якогось цупкого матеріалу.