Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Увечері батько збирав у світлиці радіо марки «Зроби сам». Спаюючи два дроти, він мугикав під ніс пісеньку:

— Для чогось же мусять придатися два роки школи електротехніки, — любив він казати, коли мама нарікала, що до нього знову годинами не підступитися.

Він покликав мене, запалив самокрутку і відхилився на спинку стільця, обійняв мене однією рукою.

— Коли в нас буде власне радіо, нам вже не треба буде слухати в пароха ту солдатську станцію з Белграду. Наш приймач ловитиме краще, ніж його бляупункт. Як думаєш, що ми будемо тоді слухати? — спитав він.

— Не знаю. Може, Америку?

Він засміявся і підморгнув мені:

— Ясна річ, Америку. Але тільки в добру погоду. А тим часом постав якусь з маминих платівок, от нам вже й буде американська музика.

Грамофон стояв у кутку на маленькому столику, платівки мама тримала в шафці. Щоразу, коли вона витягала одну з них і ставила, її погляд звертався досередини, на стежки, нам недоступні.

Мама відкрила шафку і дозволила мені вибрати музику. Батько підійшов до неї ззаду і схопив за стегна. Він дуже рідко коли робив таке, тому і мама, і я злякалися. Врешті він згорнув її в обійми, а вона робила малопереконливі спроби вивільнитися. В неї не залишалося іншого вибору, як скоритися йому, і вони якийсь час кружляли світлицею, платівка раз по раз заїдала, і я був змушений поправляти голку.

Батько сміявся, на ньому були лише штани і чоботи, він обріс легким жирком, але все ще був вельми показним чоловіком. Коли він крутив мамою, її спідниця вихором здіймалася вгору.

— А в Америці Ви теж так танцювали? — спитав він. — Скажіть же нарешті, чим Ви там займалися. В того містера Маккейна.

— Тільки коли Ви нам скажете, хто Ви насправді, — відказала вона.

Вона спробувала випручатися, вперлася руками йому в груди, але його обійми були сильніші. А тоді він несподівано її відпустив, і вона мало не втратила рівновагу.

— А містер Маккейн теж мусив звертатись до Вас на «Ви»?

Вона простягла руки до мене, запрошуючи потанцювати, але батько знову схопив її. Танець перетворювався на німу боротьбу. Пісня давно вже тупцювала на місці, а я не знав, що робити.

Я бачив, що мама, важко дихаючи, намагається вивільнитися, а його руки тримають її, мов лещата. Кілька разів я вже збирався втекти, та щоб якось їй допомогти, підійшов до них і крикнув:

— У мене є питання!

Трохи потривало, перш ніж він звернув на мене увагу, відпустив маму і обернувся до мене.

— Я слухаю.

Я не встиг придумати, що запитати, а тому нерішуче переминався з ноги на ногу і міркував, що краще — одразу втекти чи признатися, що я даремно його потурбував.

І тут у мене з'явилася рятівна думка:

— Я хотів запитати, що це таке — наша справа? Вчитель весь час про неї говорить.

Батько підтягнув штани, погляд його спохмурнів.

— А що він ще каже?

Він підійшов ближче.

— Що незабаром все буде німецьке, і всі ми будемо ходити в одностроях. А потім усі підемо на війну.

Тепер він був майже на відстані витягнутої руки, і мені ставало все тривожніше.

— А ти хочеш стати солдатом?

— Не тільки я, усі в класі хочуть.

Удар спіткав мене зненацька, так що я впав на підлогу. Він стягнув один чобіт і втулив його мені в лице.

— Хочеш взутися в солдатські кирзаки? Тоді знай, як то під ними лежати. Бо так буде з тобою, ти не виживеш і дня.

Мама зникла в іншій кімнаті і кинулась перед розп'яття.

— Мамо! — покликав я.

— Можеш кликати, скільки влізе. Вона не допоможе.

— Боляче!

— От і добре. Збираєшся стати солдатом, а не можеш і найлегшого болю витерпіти?

— Ти мені не батько, ти — ніхто! — закричав я.

А тоді спробував утекти під стіл, де краще було ухилятися від його ударів. Звідти до дверей було всього кілька кроків, і якби я виявився достатньо прудким, то мав би навіть час схопити черевики, щоб взути їх надворі і чкурнути на цвинтар.

Але він відкинув чобіт, в останню мить перейняв мене і взявся гамселити рукою. Я намагався прикрити голову, але він неодмінно знаходив незахищену прогалину. Він змусив мене встати і зняв пасок. Удари падали так розмірено, ніби їхній ритм визначав якийсь прихований механізм. На звук то було не інакше, як коли румунки на річці ляскають мокрою білизною об камінь.