Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Наступного дня батько й дідо зодяглися у святкове, бо немислимо було прийти по-іншому. Мама наваксувала їм чоботи, випрала і накрохмалила сорочки. Почистила щіткою пальта, а тоді запрягла найрозкішніших коней. Коли вони поїхали, вона обернулася до мене, провела рукою мені по голові і сказала:

— Про Раміну пам'ятаєш? Швиденько збирайся, вона напевно вже чекає. І курку не забудь.

— Мамо, а чому ми годуємо Раміну?

— Хочеш, щоб ми перестали? — відповіла вона питанням на питання.

— Навпаки! Хай завжди буде так. Хочу щоп'ятниці носити Раміні курку, аж до старості.

Мама пішла до кухні наповнити міх, я за нею.

— Ну, що тобі ще?

— Як я насправді народився?

Вона нічого не відповіла, виставила міх за двері і взялася запікати овочі. На якийсь час вона забула про мене, а коли знов підняла голову і побачила мене, спитала:

— Що з тобою сьогодні таке?

А тоді знову взялася до роботи.

— Чи батько справді мій батько?

Вона навіть не подивилася на мене, не перервала роботу, просто стала робити її з більшим притиском. Поза тим нічого в ній не виказувало, що я захопив її зненацька. Тим самим тоном, може, ледь згніченішим, ніж звичайно, відповіла:

— Він твій батько так само, як і мій чоловік.

— А це можна змінити?

Відповіді на це не було.

Перед Громадським домом, де брички, вози і коні заторували вулицю, я зняв свою ношу і присів біля вікна відпочити. Курка намагалася втекти, як і всі попередні, але я поклав ногу на мішок, і він ворушився, так ніби там товкся якийсь дух. Мені добре було чутно мішанину голосів у Громадському домі, деякі я навіть впізнав. Голос торговця кіньми Матерні, бородатого, хитрого чолов'яги, найбагатшого в селі після нас. Ось Зеппль, корчмар, що у сьомому поколінні тримає шинок і називається так само, як і всі шестеро його попередників. Ось француз Діманш, наш війт, чиї предки прийшли з Мецу. Звісно, батьків і дідів голоси.

Війтові довелося кілька разів закликати до спокою, поки галас поступово стих, рипнули останні стільці, і нарешті запанувала пильна увага. Тоді він прокашлявся і виголосив таку промову:

— Браття, як ви знаєте, йде війна. Польща так довго провокувала Німеччину, аж поки не лишилося іншого вибору, як захищатися. Що це означає для нас, ще невідомо. Ми живемо тут ось уже 170 років, без нас цей край не був би таким, як він є. Ми застали тут болота й мочари, непривітну, безлюдну землю. Дрібці румунів, які жили тут до нас, ніколи б не вдалося те, що вдалося нам. За короткий час ми стали однією з найбагатших провінцій монархії. І досягли цього не румуни чи угорці — а ми, шваби. Якби вони й далі справували, тут би досі нічого не було, окрім купки зачуханих овець серед колючих чагарів. В цю знаменну годину мусимо триматися разом і пам'ятати про нашу вітчизну і наше коріння. Пропоную створити Німецьку Народну групу Грозенау, Жіночий Союз, Спілку Німецьких Дівчат і Молодіжну Спілку. Молодіжна Спілка повинна продовжити і пришвидшити військовий вишкіл молодих чоловіків під керівництвом пана Кірша. Для того, щоб якомога швидше піти на фронт і воювати за нашу справу.

Залою прокотився згідливий гомін, а тоді я почув, як хтось відсунув стілець і взяв слово.

— Дозвольте, але хто тут узагалі шваби? Лише декілька з нас. Мої предки, як і предки багатьох з-поміж вас, прийшли з Лотаринґії, декотрі з Ельзасу, Люксембургу, з Баварії. Нас назвали швабами просто тому, що Фредерик Обертин і всі решта сіли на кораблі в Ульмі і доплили на них сюди. Мій батько завжди казав, що дерев'яні крокви в нашому домі зроблені з одного з таких кораблів. Але чи досить цього, щоб називатися швабами? Не знаю: за сто сімдесят років наша кров тут так перемішалася, що вже не розбереш, хто тут німець, а хто ні.

І знову гомін у залі, тепер вже несхвальний.

— Неправда! — вигукнув хтось. — Мої перші предки були французи, але далі всі вже німці. Байдуже, чи шваби чи не шваби — вони були німці. І мені цього вистачає.

Зала відповіла згодою.

— А чи Фредерик Обертин взагалі був німець? — спитав хтось інший.

— Певна річ! — почув я дідів голос. — А хто ж іще?

— Як писалося його ім'я? — допитувався хтось.

— Звучить як французьке Обертін, писане через « Аи », тоді це французьке ім'я. А Фредерик? В кінці « с » чи « k »?

Тепер я почув, як хтось встав і пішов приміщенням, тоді зарипіла шафа, звідти щось дістали і з глухим гуком кинули на стіл.

— Ось сільська хроніка, — почув я голос француза Діманша, а тоді шелест сторінок. — Вона починається травнем 1772 року. Фредерикове ім'я мусить бути десь на самому початку. Ось, відразу на першій сторінці: