Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Я щільніше закутався в куртку і насунув на лице дідового картуза. Закляклими пальцями запалив останню свічку, але вона майже не давала тепла. Я з'їв усе, що дала мені мама.

Довкола лежали мерці. Щоб трохи відволіктися, я намагався пригадати їхні історії. Тут були давні мерці, які вмерли ще за часів Фредерика Обертина: від холери, з голоду, загинули в повенях. Німецькі і французькі лотаринжці, ельзасці, люксембуржці, пфальці, баденці, пізніше теж румуни й угорці. Цілковито кинуті на поталу примхам природи, без жодної підтримки провінційного уряду в Тімішоарі, вони гинули десятками.

Були також мерці середньої давнини, яким просто не поталанило, як-от Штоффлевій жінці, яку 1890 року переїхав віз. Це ж треба було так постаратися, в часи, коли по Головній вулиці проїздило всього кілька возів на годину. Були й такі, що опинились тут проїздом і вмерли в дорозі.

Силач Фішер, розповідав дідо, одного дня з'явився на краю села, не маючи при собі нічого, крім кількох товстелезних залізних ланцюгів, які волочив за собою в маленькому візку. Поки він йшов селом, мешканці вибігали на дорогу подивитися на цю дивовижу, бо він був голий. Деякі казали, повністю голий, але правдоподібніше, що таки лише до пояса. Найкраща реклама для того, що він збирався зробити.

Перед Зепплевою корчмою — а вони всі називалися Зепплями, наші корчмарі, бо всі були первістками — він зупинився. Видобув з кишень штанів пригорщу монет і кинув у заїзд. Спершу було тихо, потім почулося, як кілька пияків сваряться за монети. Один за одним вони виходили надвір, аби на власні очі побачити джерело свого щастя. Фішер пообіцяв більше, якщо вони підуть з дому в дім і оголосять, що він, силач Фішер, завтра перед усім селом доведе, на що здатна людина. Та хай кожен прихопить з собою по кілька монет — його мистецтво не безкоштовне.

А тоді взявся шукати когось, хто позичив би йому шістьох коней, і натрапив на діда, якому тоді виповнилося ледве двадцять. Коли наступного дня вони з дідом зустрілися, зібралося вже чимало народу. Прибули також люди з поближніх сіл, бо чутка, що в Грозенау буде діятися якась небувалиця, миттю розлетілась околицею.

Вони поприходили пішки, поприїздили возами й верхи і утворили за селом велике коло. Коли з'явилися Фішер з дідом і заходилися причіпляти ланцюги до коней — по одному на коня — вони витягали шиї, аби краще бачити. Коли Фішер заговорив, усі стихли.

— Я — силач Фішер. Раніше я виступав у цирку, а тепер-от на вільних хлібах. Господь обдарував мене нелюдською силою. Я пхаю паротяги і піднімаю вози з десятьма млиновими жорнами. Сьогодні перед вами я силою самих м'язів стримаю цих коней. Та навіть силачі мусять щось їсти. Тож будьте такі люб'язні, вкиньте кілька монет до цього глечика, буду вам незмірно вдячний.

Він поставив глечик в траву, глядачі підходили і вкидали монети. Тоді дід поміг йому прикуватися ланцюгами. Найдовшого з них Фішер обмотав собі навколо шиї, по три коротші прикріпив до рук.

— Якщо мені забракне сили, коні зламають мені шию.

Що коні й зробили.

І за ним бив великий дзвін. На його похороні попередник пароха Шульца так смикав за линву дзвона, що його аж підносило на повітря. Лунав прекрасний, чистий звук, так ніби у бронзовому литві не було ні тріщин, ні нерівностей. Парох любив витати у цьому звучанні, що наповнювало простір. Ще багато років він лякав людей, бо бив у дзвін тільки для того, аби його послухати.

Механічно й звично я перебирав увесь перелік наших мерців, як їх найкращий знавець. Щоразу, коли батько вдома витягав пасок, вони терпляче мене приймали. А тепер їм доводилося проявляти усе своє терпіння, бо ж росіяни втрутилися не тільки в життя живих, але й мертвих.

Я думав і про нових покійників, тих, що померли від часу мого народження. Як-от про Ернста Ренара, першого батькового управителя, що захворів на сказ і довго мучився, а Неперові ліки ніяк йому не помогли. Або директора парового млина Людвиґа, якого батько витіснив з промислу, і він застрелився 1 лютого 1934 року.

Та найдовше я зупинився на одному імені: Катіца. Найостанніша, найновіша небіжчиця на нашому цвинтарі. Коли я побачив її знову після тієї прикрої, першої зустрічі на полі?

Незабаром після вибуху війни скликали збори чоловіків. Оповісник з барабаном поволі крокував селом, зупиняючись щокількасот метрів, і проголошував:

— Слухайте, слухайте! Вибухла війна. У нас ще нічого не діється, але все може скоро змінитися. Завтра після польових робіт війт скликає на збори всіх швабських чоловіків. Присутність обов'язкова. Не з'явитися можуть тільки хворі, або в кого телиться корова.