Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— В нього була пуповина на шиї, — сказала Раміна.

— Він помер? — спитав батько.

— Ні, з ним усе гаразд. У нього дві руки, дві ноги, та й між ногами все, що належиться. Просто мусить зміцніти.

— А рот у нього є? — спитав батько.

— Звісно, є, — відповіла мама.

— Ну, тоді я хочу нарешті почути, на що той рот здатний. Раміно, ану, вліпи йому!

— Та я вже давала йому ляпаса, пане добродію, але він не хоче плакати, — сказала вона.

— Так, а що ж він тоді робить? Повернись-но до мене.

Раміна послухалася і показала мене так, щоб усім було видно.

— Він усміхається, пане добродію, він увесь час мені усміхається.

Я роззирнувся і вперше побачив чоловіка, який не був моїм батьком, тоді діда і всіх решта, які зацікавлено мене обступили. Десь позаду почувся голос мами, що лежала на ковдрах і подушках, вона просила віддати їй сина. Те, що відбулося далі, якщо вірити Раміні, так схвилювало всіх присутніх, що вони переповідали про побачене по всьому місту, вже наступного дня про це писали всі тімішоарські газети, а за якийсь час повідомлення з'явилися у фахових лікарських часописах.

А саме: раптом я зареготав так гучно, що люди на кілька кроків відсахнулися. Жіночі спідниці затріпотіли, келишки у вітальні потріскали, навіть у найвіддаленіших околицях дільниці люди поспинялися, а всі пси як один зайшлися гавкотом, так ніби зачувши лихо. Я сміявся над своїм життям, скаже пізніше Раміна. Парох зблід, ніби самого дідька уздрів, перехрестився і поспішно відкланявся.

На те, що діялось потім, Раміна мала відразу кілька версій. Найулюбленішою була така: батько схопив мене і затряс, але я й далі сміявся.

— Ти глумишся з мене? Ніхто не сміє з мене глумитися, чуєш?! — буцімто закричав він. А тоді вхопив плащ, сів до авта і помчав у бік Грозенау.

— Ти був сильнішим за нього, Якобе. Не забувай, — твердила Раміна щоразу.

Лише неймовірним зусиллям їй і дідові вдалося втримати маму, аби вона не вскочила в бричку і не помчала навздогін за батьком, щоб його втихомирити. Втихомирювати — це стане найголовнішої маминою справою в наступні роки. Вона робила це майже з такою ж ревністю, як і молилася. Бо перше, що вона зробила, повернувшись через кілька днів до Грозенау, — у цьому всі сходилися — то впала перед розп'яттям, яке ще від прадідів висіло у спальні. Те саме, яке вона згодом, в часі боїв за місто, забере зі собою в криївку, бо коли мама вирушала в дорогу, розп'яття їхало з нею.

З розпростертими руками й ногами вона припадала вухом до підлоги, так ніби відповідь, якої сподівалася, мала надійти з надр земних, а не зверху. Іноді вона мурмотіла: «Отче Небесний, зроби так, щоб мій чоловік полюбив мене і прийняв свого сина». В кінці молитви вона знімала розп'яття зі стіни і цілувала.

Раміна поклала мене до колиски, яку змайстрував Катіцин батько, тесля. Колиска звисала зі стелі посеред кімнати. Раміна спеленала мене з голови до ніг, як невдовзі спеленає і власного сина. Пеленки вона обв'язала зверху мотузком, так що я втратив будь-яку змогу поворухнутися. Мов новонароджена мумія, більшість часу я проводив за тим, що витріщався у стелю і прислухався до тихих маминих причитань.

У той день, коли із запізненням почалася війна, перш ніж я вийшов з Раміниного дому, вона кілька разів так міцно притиснула мене до своїх колихких грудей, що мені аж дух перейняло.

— Чекаю тебе за тиждень, Якобе! — гукнула вона навздогін.

По подвір'ю скакало більше десятка курей без голів, їхні голови лежали коло босих Сарелових ніг, кров всякала в землю, достоту, як моя сеча. Сарело підняв, міцно тримаючи, останню курку, птаха безпомічно повисла, похитуючись у такт останнім митям свого життя. Стрімким і вправним рухом Сарело відтяв їй голову. Ніж залишив гладкий зріз на шиї курки, яка впала на землю і пустилася в свій моторошний танок. Дванадцять білих, безголових курей безладно носилися довкола Раміниної халупи, ніби востаннє опираючись смерті. А тоді одна за одною падали.

— Мої ножі гострі, хоч повітря ріж, — промурмотів Сарело.

Коли я вже зібрався піти, він крикнув мені, все ще зайнятий своїми ножами, навздогін:

— Не вір жодному слову моєї матері! Ти й справді народився на купі гною!

Коли я дістався до межі села, вже вечоріло і били дзвони. Війна почалася також для нас.

Своїм ім'ям я завдячую дідові. Він завжди казатиме, що то була помилка француза Тюттенуя, сільського писаря — написав, бач, моє ім'я через « с » замість « k ». Втім, ходила й інша чутка.