Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Моє друге народження — за яке ручалася Раміна — сталося в нашому домі в Тімішоарі. Мама переїхала туди, щоб в останні місяці вагітності пожити вигідніше, а заодно втекти від батькової гнівливості. В іншому варіанті вона, навпаки, хотіла бути ближче до нього, бо він наглядав на пристані за відправкою нашої худоби і збіжжя до Австрії.

З Раміниної розповіді залишалося, однак, незрозумілим, чому в мами відбулися передчасні пологи, бо те, що я був недоношений, не викликало сумнівів навіть у неї. Раз вона впала на сходах в пивницю, коли ходила за салом. Іншим разом перейми почалися на вулиці, коли вона шукала батька, відомого своєю схильністю стрибати в гречку. А Тімішоара для такого, як він, була переповнена спокусами, вона це знала.

Там були дружини директорів, що по обіді попивали кавусю у Віденській каварні, а решту дня просто нудьгували. Духмяні мисткині, щойно з Парижу, жваво обговорювали переваги великого міста над провінцією. До того ж безліч гувернанток і простих няньок, переважно міцних селянських дівчат, що аж пашіли здоров'ям і за дрібку грошей та ліжко в кухні наймалися в заможні родини. Саме на таких, подейкували лихі язики, батько найбільше і знався.

Так чи інак, маму привели додому і вклали до ліжка, а коли хотіли послати за лікарем, вона завимагала Раміну. Нез'ясованим залишилося й те, чому вона так вчинила, адже лікарі в місті не були такими тупаками, як Непер. Коли підоспіла Раміна, у вітальні вже зібралося чимало люду: сусіди й торгові партнери чоловіка, який видавав себе за мого батька і хотів з ними випити за народження сина. Адже був певен, що то буде син. Він жартував: «Хлопець поспішає перебрати в мене справи». Або: «В такому темпі він збагатіє швидше від мене». Проте я аж ніяк не поспішав, навпаки, чомусь страшенно зволікав.

Раз по раз він припадав вухом до дверей, за якими перебували мама з Раміною, але довго — надто довго як на нього — звідти нічого не було чути. Вже поїхав останній трамвай, і деякі гості, трохи розчаровані, збиралися йти додому. Вони вже стояли в пальтах і капелюхах, але батько знов познімав їх і затяг гостей до вітальні.

Він робився все невдоволенішим і непривітнішим, збуджено походжав по кімнаті, тоді як одні гості нерішуче стояли, а інші знов посідали. Я вже завдавав йому поразки, бо ж не корився його волі. Він знов і знов підливав людям горілки, і невдовзі запанували загальні веселощі. Чоловіки попустили краватки, жінки порозпинали високі комірці блузок.

— Це може тривати ще години, — зауважив начальник порту, кругленький чоловічок, що постійно пітнів.

— Хлопець зараз з'явиться, на Обертина можна покластися, — відказав батько, знову приступив до дверей і розчахнув їх. — Ну, довго ще? — гукнув він Раміні.

— Ви першим про це довідаєтеся. А тепер вийдіть звідси! — приструнчила його Раміна.

Коли минуло півночі, і дехто вже спав, спершись головою на край столу, батько був змушений здатися і відпустити гостей.

Я не з'явився на світ ані того, ні наступного дня. Іноді Раміна казала, що минуло аж кілька тижнів, перш ніж я народився, та навіть я не вірив їй у всьому. Після того як і наступного дня поприходило чимало гостей і зазнало сповна нашої гостинності, їх кількість почала поступово маліти. Лише парох із сусідньої церкви Тисячоліття зазирав по кілька разів на день. Батько сповістив його, щоб той був напоготові охрестити мене, на випадок, якщо я проживу всього кілька годин.

Батько дедалі похмурнів, бігав по дому з буряковим лицем, а дідо пригадував, ніби чув його слова: «Цей хлопець виставляє мене на посміховище». І лиш по безлічі спроб Раміна раптом розчахнула двері до вітальні, де за картами сиділи батько, дід, парох та двоє-троє інших гостей, і крикнула:

— Сталося!

— Цього разу мене так легко не обдуриш, — пробурмотів батько і не зрушився з місця, зате дідо наважився зазирнути краєчком ока до спальні.

— Хлопчик народився! — скрикнув і він.

— А чому не чути вереску? Діти ж верещать, коли народяться, хіба ні? — спитав парох.

— Сподіваюся, він не мертвий, — мовив батько, відклав карти і неквапно підвівся. — Що ж, подивимось на це диво.

Батько й дід зайшли до спальні, всі решта з'юрмилися на порозі. Один став навшпиньки, другий сперся на плечі чоловіка попереду. Припущення, що я, можливо, мертвий і вони стануть свідками цієї драми, розбурхало їхню фантазію. Та я надурив їх усіх. Не просто тим, що був ще й який живий, а й тим, що незабаром ошелешив їх так, що вони пам'ятатимуть про це ще роками. Батько зупинився за Раміною, вона нахилилася над мамою і тримала мене на руках, так що він мене не бачив.