Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

«Можеш побити її до крові, Якобе? Це ж тільки сербка, твій батько не буде проти», — сказав третій. Той, котрий взяв пуделко, відкрив його, витяг новісіньке, прекрасно пошите вбрання і пошматував його своїм ножиком. Учитель, як і раніше, не втручався. Лиш незворушно поглянув на мене, коли я обернувся до нього в надії, що він хоч якось допоможе.

І тут це сталося. Теплий струмінь, який я доти з величезним зусиллям стримував, змочив штани, потік по ногах і утворив піді мною калюжу. Земля, як завжди в такій порі року висохла, жадібно всотала рідину.

«Якоб удобрив ґрунт, — зареготали вони. — Хтозна, що за рідкісні рослини там виростуть».

Так ніби цілковито вдовольнившись, вони враз утратили цікавість і відпустили нас. Вирішили перервати муштру і перехилити в корчмі чарчину за фюрера. Тріпоче стяг! Ряди зімкнулись тісно! СА крокує впевнено вперед! Нам свастика несе майбутнє звісно. Свободи день на обрії гряде . Вони горланили цю пісню, аж поки не зникли з очей.

Тепер залишилися тільки ми, ми двоє. Я довго ганявся за куркою, тоді таки впіймав її і запхав до мішка. Дівчина не сходила з місця, вона ридала, стиснувши свої маленькі долоні в кулачки.

— Можеш поворушитися. Вони пішли, — сказав я румунською. — Коли Раміна довідається, вона прокляне їх. Вона сильніша навіть за Навовча, знаєш?

Вона подивилась на мене своїми сумними очима.

— Хто такий Навовч?

— Той голос із радіо.

Вона вклала пошматований одяг до пуделка, я завдав собі на плече міх, і ми розійшлися, кожен своєю дорогою.

— Я нікому не скажу! — ще гукнула вона мені навздогін.

— Я теж!

Дійшовши до підніжжя Цигансько пагорба, я скинув міх, хапнув ротом повітря, а потім склав долоні рупором і покликав Сарело. Якщо мені пощастить і він буде вдома, то негайно збіжить униз широкими, впевненими кроками й забере в мене цей тягар.

Циганський пагорб і далі називався Циганським, ніби на згадку про колишні часи, коли там вирувало життя, до пізньої ночі в печах палахкотів вогонь, а молоточки котлярів було чути звіддаля. Так мені розповідав дід. Тепер там стояв лише один дім, якщо його взагалі так можна було назвати.

Вгорі вигулькнув Сарело, підносячи ніж на світло й перевіряючи свою роботу. Лезо коротко сяйнуло. Я прекрасно знав, що він зараз зробить, я спостерігав це десятки разів. Він заніс другий ніж, примружив око і провів першим по дрібненьких, гострих зубцях, а тоді дуже-дуже повільно почав гострити ножі один об одного, під самим своїм вухом, так ніби то були музичні інструменти, звучання яких свідчило про їхню якість.

Ми з Сарело були ровесники, але він виглядав на кілька років старшим, на всі чотирнадцять-п'ятнадцять: жилавий, а над верхньою губою вже пробивалися ріденькі вусики. Казали, що він такий самий свавільний, як і його матір. Вочевидь задоволений результатом, він відклав ножі і так само приклав долоні до уст.

— Чого тобі?

— Ходи поможи мені!

— Курку приніс?

— Приніс.

Він збіг униз, перестрибнув через рів, розв'язав мішок і зазирнув. «Разом з цією дванадцять». Руки в Сарело вдалися завеликі, ноги так само, дещо в ньому взагалі було дивне. Зі своєю світлою шкірою і прямою чуприною він виглядав не як решта вічно голодних циганчуків, що час від часу забрідали в село і носили від дверей до дверей свій товар.

Якби в селі не бачили, що в Раміни незадовго після втечі булібаші з'явився живіт, якби Непер не розповідав, як він прийшов на крики породіллі і застав її пологи, Сарело цілком можна було б узяти за знайду чи приймака. Одного з тих, яких, як то кажуть, вкрали цигани.

— Ти що, навіть міх не годен сам винести, слабаче? — спитав він.

— Якщо будеш мене так називати, я казатиму на тебе циган .

Він знизав плечима і, не звертаючи на мене жодної уваги, спритно перестрибнув рів. Я поплівся за ним.

— Мати вдома? — спитав я.

— Вона завжди вдома, ти ж знаєш. Якщо її раптом не буде вдома, світ завалиться.

Перед халупою він витяг курку і закинув її до клітки, в якій вже сиділо одинадцять курей. Вочевидь, він збирав їх уже кілька місяців, не віддаючи матері, щоб улаштувати своїм ножам останнє, вирішальне випробування. Я ж, як вже звично, пірнув у пітьму однієї з двох кімнаток, з яких складалася хата. В одному кутку було вбудоване щось на кшалт кухні — ніша з піччю, численними горщиками, мисками й тарілками.

Ця піч давала також тепло, а оскільки ніде не було ні витягу, ні комина, то дим збирався просто в приміщенні, мішаючись із випарами Раміниних варив. Ці вичади — разом із запахом мила, яке вона робила в сусідній кімнаті — витворювали пряну суміш з цибулі, дров, поту й лою. Запах, який мені не був неприємний і подобався більше за наш домашній.