Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Через кількасот метрів він зненацька уривався, так ніби той, хто залишив його, раптово розчинився в повітрі. В тому місці треба було перестрибнути через зарослий бур'янами й польовими квітами рів, щоби на протилежному боці втрапити на ледь видну стежину. Я перекидав міх, причому він здебільшого падав у рів, а потім розбігався й сам — але долітав не далі, ніж моя ноша. Врешті мені часто доводилося випихати його нагору, а потім самому вилазити з рову.

Зазвичай моя невеличка подорож минала без пригод, я наближався до Раміни етапами, перепочивши під деревом, або на нагрітому сонцем камені, або й просто у високій траві. Але того дня все було інакше.

Я зупинився передихнути за повіткою з реманентом і саме намагався зловити курку, яка користала з найменшої нагоди уникнути своєї долі. Їй залишалося всього два дні, а потім вона зігріє шлунки Раміні й Сарело. Хіба що Сарело порішить її раніше, щоб перевірити гостроту своїх ножів. Кури були його улюбленими об'єктами для випробування.

Юні вояки і вчитель Кірш підкралися до мене, так ніби до ворога, якого треба захопити зненацька. У цьому вони мали вправність — та все ж, не мине й кілька років, і більшість із них занесуть до села ногами вперед.

— Ти ганьба нашого села. Тягаєш кури циганці й ходиш босий, ніби її син, — почав глузувати один із них.

— Ми їй винні, — відказав я.

— Шваб циганці взагалі нічого не винен.

Вчитель тримався осторонь, але пильнував своїх підопічних — так, як господар невгамовних цуценят попускає їм повідок, аби вони вволю награлися. Зі схрещеними на грудях руками і в низько насунутім на лице кашкеті він стояв, прихилившись до повітки.

Юнак, що заговорив зі мною — я знав його тільки здалеку — підняв мене, так ніби я зовсім нічого не важив. І перекинув другому, а той третьому.

— Он літає курка, а зветься вона Якоб! — закричав вдоволено один.

— Зараз її обпатрають! — відгукнувся інший. Так тривало якийсь час, аж поки за знаком учителя вони не впустили мене на землю.

Я встав і хотів утекти, але вчитель покликав мене на ім'я. Він підійшов, присів навпочіпки і обтріпав мене від порохів.

— Якобе, замість носити рушницю, ти носишся з курми. Хіба німецькі хлопці так роблять?

Оскільки я мовчав, він перепитав наполегливіше:

— То роблять чи ні?

— Ні, пане вчителю.

— Чому ж тоді ти так робиш?

— Я ще замалий для рушниці. Мені тільки тринадцять.

— Скоро буде війна. Може, навіть завтра. І тоді кожному німецькому хлопцеві доведеться володіти зброєю і бути фізично справним.

— Батько каже… — почав був я.

— Що там твій батько каже — нам байдуже. Вони з твоїм дідом більше думають про себе, ніж про народ. Довго так діло не піде. Як гадаєш?

— Не знаю, пане вчителю.

Він розвернув мене, заправив мені сорочку в короткі штанці й обтріпав ззаду.

— Ми ж не хочемо, щоб твій батько щось зауважив, чи не так?

— Саме так, пане вчителю.

— Як вітається німецький юнак?

— Гайль Гітлер, пане вчителю.

— Добре, побачимося завтра в школі. Не забудь зробити уроки. І взуйся принаймні в порядні черевики, якщо вже не маєш чобіт.

Ані разу вчителів голос не затнувся, жодного разу не перевів він подих, як то зазвичай робив через астму.

Котрийсь з його молодиків зловив курку, що тим часом мирно дзьобала на полі травичку, і приніс назад. Він підняв її високо над головою, як трофей, але я знав, що він задумав. «Курку на горло!» — вигукнув він. То була улюблена гра наших сільських хлопчаків. Життя пернатої раптом з двох днів скоротилося до нецілих півгодини. Однак їй пощастило.

Хлопець, напевно, не з нашого села, бо я його зовсім не знав, випустив птаху з рук, угледівши щось, що розпалило його азарт більше, ніж худа налякана курка. Через поле із картонним пуделком в руках йшла сербська дівчинка. Я ніби знав її побіжно — вона ходила зі мною до школи — але й не знав, бо вчилася вона в румунському класі, який займався в тому самому приміщенні, відгородженому від нас завісою.

Я знав, що вона живе десь на краю села і помагає своїй матері-кравчині. Її часто було видно в селі, з сукнями і костюмами в руках, які вона комусь відносила. Та й дідо носив штани і камізельку, пошиті її матір'ю. Молодик наздогнав її кількома стрибками, вхопив за руку і притягнув до нас. Потім вернувся і підібрав пуделко, яке вона з переляку зронила на землю.

Дівчина заклякла, тільки в очах зачаївся невимовний страх, і підборіддя ледь-ледь тремтіло. Я навіть ніколи не думав, що хтось може бути ще менший і слабший за мене, але саме такою вона була. В неї було широке лице, очі, немов наведені вугіллям, і густі, майже зрослі, брови.