Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Без булібаші циганська громада поступово розпадалася, аж поки останні котлярі і в'язальники віників не спакували на вози свої пожитки, позапрягали своїх сухоребрих шкап і рушили в бік міста. Тільки Раміна залишилася у своїй хаті, що виднілася тепер з усіх сторін. Хоч попри все своє відацтво, замовляння й чаклунське зілля їй не вдалося прив'язати до себе булібашу, то все ж для мене вона була наймогутнішою за всіх.

Вона випромінювала авторитет, що не потребував ніяких виправдань чи доводів. Тим-то й було для мене те друге, розказане Раміною народження не менш вірогідним, ніж перше. Те, що батько не відігравав у ньому ніякої особливої ролі, було мені навіть до вподоби.

«Ти не народився на купі гною. Твої народини були чудесніші, ніж ти гадаєш, Якобе», — казала вона, коли я щотижня приносив їй курку і хліб, борошно, картоплю, буряки, помідори, капусту і яйця, які мама докладала ще поверх домовленого.

Перші роки життя я провів, одужуючи від нескінченних хвороб. І щоразу мама кликала Раміну, якій після Господа Бога довіряла найбільше. Я став для Раміни чимось на кшталт страхового полісу, а кількість харчів, які мама зобов'язувалася надавати їй до мого повноліття, зростала в міру її лікувальних успіхів. За зцілення від запалення легень їй пообіцяли десяток яєць, від хронічної бігунки — пляшку самогону, щомісяця і аж до мого повноліття.

«Я всіх їх виходила, — любила вона вихваляти своє мистецтво. — Тільки молодому Ґеорґу нічим не змогла зарадити, тому, який собі обидва ока вистрелив. Навіть оклади робила йому з трави, що називається життєве зілля . Зазвичай вона навіть мертвих на ноги ставить, але йому не допомогла. Хоча сліпим він видавався мені щасливішим, ніж доти. Та й взагалі, наше село, здається, відповідне місце для самогубців і невдах».

Того дня, коли у нас із запізненням почалася війна, я знов напакував для неї повний міх і вирушив до Циганського пагорба. Оскільки парохове радіо зіпсувалося, мир протривав у нас майже на півдня довше. Півдня, коли ніхто не вмирав, а в Європі панував мир. Посушливе літо добігало кінця, польовий сторож уже готувався до сезону бур, а Непер мішав свої порошки в задній кімнаті дому. Корчмар Зеппль звертав увагу своїх спраглих відвідувачів на другу вивіску, що з'явилася в шинку: Їж, і пий, і веселись — та в політику не лізь .

Півдня ми не чули Навовчового голосу. Батько з управителем були десь у млині, який він наказав збудувати, щоб не залежати від інших. На полях сільські хлопці в одностроях вправлялися у війні за нашу справу. Війні, яка в той день, коли насправді вибухла, видавалася нам безкінечно далекою.

Їхній наставник, учитель Кірш, муштрував їх тим самим свистком, яким ганяв нас на уроках гімнастики. Вони кидалися на землю, стрибали у висоту, та однак виглядали малесенькими рисочками у велетенському краєвиді, який просто терпів людину, відколи вона там заіснувала. А часто і вбивав. Можна було насміхатися з найзапекліших серед нас, однак їхня зброя стояла напоготові, прихилена до старої пересохлої криниці.

Я виходив на вулицю з міхом за плечима, та вже за кілька метрів, коли мене ніхто не міг бачити, був змушений знов його скинути. Насправді я брехав, коли вдавав перед батьками, ніби набиваю міх ущерть, бо, попри мої тринадцять, не мав би сили навіть зрушити його з місця.

Та й Раміна ніколи не нарікала, що я обділяю її принаймні на половину з того, що вона розглядала як по праву належне. Кому як не їй було знати мою дихавицю і мої кволі м'язи. В мене тіло і організм — любив повторювати батько — як у старого діда, а не в юнака. Усі в родині потиху погодилися з тим, що до старості я не дотягну.

Є різні способи хворіти: тихцем і мовчки, так ніби ховаючи від інших якусь незмивну ганьбу. Або ж, навпаки, хриплячи й бухикаючи, ніби виставляючи напоказ важке дихання, наповнені слизом, набряклі бронхи, гаряче, запалене тіло — наче нескінченний ритуал власної немочі. Я належав до тих, хто страждає тихо, тільки щоб іншого разу викликати неабиякий переполох. І все ж я не був нещасливим.

Увесь шлях до Циганського пагорба я радше волік той міх за собою, аніж ніс на плечах. Його слід — широкий і чіткий — щоразу виднівся у поросі від рогу нашої садиби, де я скидав міх, аж до стежки, що вела нагору до Раміни. Щоп'ятниці пополудні той слід тягнувся через село, так ніби залишений велетенським равликом. Він вів попри церкву й корчму, повз стайні й комори, що тим часом вже належали нам, попри роздоріжжя до млина і повз школу. Потім слід залишав село, перетинав його межу — ту уявну лінію, якої ніхто не бачив, але всі дуже добре знали.