Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Моїм очам треба було трохи часу, щоб звикнути до цієї мішанки з темряви й випарів. Я сподівався застати Раміну на тапчані під вікном, де вона завжди приймала мене, так ніби в часі між відвідинами взагалі не рушала з місця. І все ж — від відвідин до відвідин вона гладшала так помітно, що її безформне, роздуте тіло вже ледве вміщалося на тапчані, залишаючи мені лише невеличкий куточок.

Але її там не виявилося. Вона була в сусідній кімнатці, звідкіля долинали якісь дивні звуки, так ніби вона там складала щось стосами і пересувала взад-вперед. Сарело поклав мішок біля печі і вийшов. Знадвору долинало лише рівномірне, наполегливе вжикання заліза. Я знав, що Сарело присів навпочіпки під стіною і гострить нові або зібрані від замовників ножі. Що час від часу він зупиняється, проводячи великим пальцем по лезу. Він був такий вдатний гострій, що в нього ніколи не переводилося роботи.

Двері до другої кімнати, яку Раміна постійно тримала під ключем, цього разу стояли широко розчахнуті. Я зацікавлено підійшов і вже хотів ступити на поріг та зазирнути досередини, коли її велетенське тіло перепинило мені шлях. Тіло, що часто здавалося мені м'якою подушкою, до якої я міг притулитися і втопитися в його численних складках, тепер вельми грубо змусило мене відступити.

Коли я отак тулився до Раміминого товщу, то дихав із нею в одному ритмі, її теплий живіт здіймався і опускався, а разом з ним і моя голова. Нерідко мене переповнювали таке умиротворення і спокій, що я засинав. Мама казала, що після народження Сарело Раміна розбухла, як дріжджове тісто. Коли її тіло спорожніло, вона стала набивати його несамовитими кількостями їжі.

Вона напихала в себе стільки, що вже за кілька років ледве протискалася в двері. Тоді вона вирішила взагалі не виходити з дому, крім тих випадків, коли треба було доглядати за мною, а поза тим в селі її ніхто ніколи не бачив. Мама навіть припускала, що вона пожирає той лій, який ми їй давали, бо ніхто ніколи не бачив виготовлених нею мил.

Раміна замкнула двері і поклала ключ до кишені.

— Щось ти пізно нині, Якобе, я вже гадала, ти не прийдеш.

— А що ти там ховаєш? — спитав я.

Її ляпас впав без попередження. Я встиг лиш побачити, як колихнулася плоть її занесеної руки і тут таки опустилася, а моя щока одразу запалала. Я зрозумів, що поставив те єдине питання, якого ставити не смів. На яке в мене не було права.

Я був готовий до гіршого, але вона мовчки підійшла до печі, тицьнула носаком міх, так ніби хотіла пересвідчитись, що він не порожній, а тоді посунула до тапчана. Вона опустилася на нього з таким кряхтінням і стогоном, ніби то коштувало їй надлюдських зусиль. Поторочені панчохи теліпалися на її товстелезних литках, схожих на шинки, що висіли в нашій вудильні.

Здавалося, вона забула про мене, і я вже збирався піти, коли вона простягнула руку, попросила відчинити вікно і сісти біля неї.

Щоразу було одне й те саме. Ми сиділи занизько, тож нічого, крім клаптика неба, більше не бачили. Вона так занурилась у тапчан, який з роками під її вагою провалився, що нагадувала мені занесений на мілину корабель. Дихала вона голосно, так ніби повітря, що проникало в неї, лише з трудом прокладало собі шлях до її легень.

Раміна схопила мене за зап'ястя і притягла до себе, а тоді, мов лещатами, обняла за плечі. Я щоразу собі уявляв, як усе щільніше притискаюся до неї, а її щедре тіло огортає мене зусібіч. Як воно всуціль поглинає мене, і я кану навіки без сліду. Але й тепер до цього не дійшло.

— Чом ти не спитаєш чогось іншого? — поцікавилася вона.

— А ти могла би проклясти вчителя і трьох його хлопців? Вони хотіли, щоб я побив сербську дівчинку.

Вона мовчала.

— І щоб тобі нічого більше не носив.

Вона подивилася на мене і мовила:

— Це зле, Якобе. Дуже зле. Сподіваюся, ти їх не послухаєш.

Вона на мить замислилась.

— Подивимося, що можна зробити.

Тоді відгорнула мені з лиця пасмо волосся.

— А тепер спитай-но щось інтеліґентне.

Вона, неписьменна Раміна, десь колись вчула оте слівце інтеліґентне і відтоді незмінно вживала його, відкриваючи наші посиденьки. Я знав, чого вона від мене сподівається і що це було єдиним порятунком з її обіймів.

— Як я насправді народився? — спитав я.

Вона втішено і з гучним «Ах!» відпустила мене.

— Чому ж ти відразу про це не спитав, хлопчику? Підійди до вікна і скажи мені, що ти бачиш.

Я зробив, як вона веліла.

— Взагалі нічого не бачу.

— Завжди щось бачиш, — відказала вона.