Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Я тобі нічого лихого не зроблю, — сказав він. — Принаймні, поки не пересвідчуся, що ти здорова. А доти будеш прив'язана. Я так думаю, ті двоє були твоїм батьком і братом, і тобі хочеться мене вбити, але це зміниться. Я не міг інакше, адже вони напали на мене. Їм варто було просто спитати, і я б відповів. Але тепер паскудні часи. Піду ліпше в село, пошукаю чогось поїсти. Але перед тим ще мушу зв'язати тобі руки.

Повернувшись, він застав її геть засапаною, вона всіма способами силкувалась звільнитися. Він поклав мішок і розвів вогонь.

— Село зруйноване. Майже нікого не залишилося, я бачив тільки двох жінок і якогось каліку, — сказав він і витрусив мішок. — Кілька картоплин, качанів кукурудзи — ось і все, що вдалося знайти. Якщо так піде далі, доведеться зжерти тебе.

Він подивився на її перелякане лице і зареготав.

— Живою ти мені потрібна більше, ніж мертвою. Хто б міг подумати: тільки вернуся додому, а там вже й жінка чекає?

Він поклав картоплю й кукурудзу на вогонь, а тоді вмостився і потер руки. Він поглинав їх напівсирими, а дівчина стежила за ним голодним поглядом. Її очі блукали від братових чобіт до Каспарового рота і назад. Потім вони дивилися в вогонь. На Каспара зійшла страшенна втома. Вже засинаючи, він почув: «Мамі теж треба щось з'їсти і свіжі пов'язки».

Коли вона прокинулася, брама стодоли стояла широко відкрита, й вітер немилосердно задував досередини. Вона була сама, від Каспара ні сліду, тож вона сподівалася, що з якоїсь незбагненної причини він пішов собі далі. Та вона теж добре знала, що без нього їй не звільнитися, і тоді вона неминуче помре з голоду. Знадвору донісся вдоволений спів:

Вона потягнулася з усіх сил, аби розгледіти, що там діється, і побачене змусило її знов закричати.

Каспар уже заніс її брата й батька до хати, а тепер якраз збирався підпалити смолоскип, вмочений у винний спирт. Він знову зайшов досередини і вийшов, закашляний, вкритий сажею, щойно тоді, коли вже зайнялася стріха. Тепер він підпалював валки сіна, які накидав навколо хати. Він чув крики дівчини, та анітрохи на них не зважав. Вітер, що спочатку задував полум'я, тепер роздмухав його з новою силою, густі клуби диму повалили через двері та вікна.

Каспар був задоволений своєю роботою, вогонь горів рівномірно з усіх боків. Він прихилився до муру, в захваті від власної майстерності, бо розводити вогонь — велика наука. Сила-силенна селянських дворів від його рук перетворилися на попелище. Хороший вогонь пожирав усе, що траплялося йому на шляху: струхлілу деревину, льон і глину, солому на ліжку й постіль, шкіру обох убитих чоловіків. Вогонь задушив непритомну матір, перш ніж вона згоріла. Він повалив мури й балки і розчистив місце, на якому Каспар невдовзі збирався збудувати новий дім.

Він повернувся до стодоли, де після чергової невдалої спроби звільнитися лежала виснажена дівчина. «Тепер їй уже нічого не потрібно», — буркнув Каспар.

Минуло кілька днів, перш ніж дівчина постановила рятувати своє життя. Вона мусить вижити, якщо хоче колись помститися. Одного вечора вона випила відро молока, яке він щодня ставив перед нею, витерла уста рукою і завимагала їсти. Він дав їй трохи каші, яку сам зварив.

Після цього довго нічого не діялося, так що він розчаровано від неї відвернувся. Він пильно стежив, чи не з'являться перші ознаки чуми, і був сповнений рішучості спалити стодолу разом із дівчиною, якщо доведеться. Проте дівчина — за винятком ознак недоїдання — була здорова. З часом вона могла перетворитися на жінку, якої він собі бажав. Витривалою вона була в кожному разі. Коли трохи погладшає, з певністю зможе виносити десятьох дітей і вести господарство. Він аж розмріявся.

— Марі, — почув він якось її голос. — Мене звати Марі.

— А я вже думав, ти розучилася говорити. Я родом з Дьєзу, знаєш? Я собі цієї війни не шукав, то вона мене знайшла. Там добрих манер не навчишся, зате навчишся виживати. Зі мною ти будеш у безпеці, дівчинко. До речі, я називаюся Каспар. Прізвища не пам'ятаю. А в тебе воно є?

— Обертен.

— Звучить гарно. Навіть для мого вуха гарно. Французьке? — спитав він.

— Так.

— А чому ж тоді ти говориш лотаринзько-німецькою?

— Перед війною тут жили майже самі німецькі лотаринжці.

— І з чого ви жили?

— Із солі, але через війну видобуток солі зупинився, тож ми нічим не заробляли.