Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Він зовсім не сподівався, що все станеться так швидко. Щойно прокинувшись, обтрусивши одяг і підвівши погляд, він побачив під пагорбом — єдиним, куди не кинь оком — селянський двір. Він достеменно відповідав його спогадам. Звідти не курився дим, і навколо нікого не було видно, та це не розвіяло його недовіри, бо, здавалося, там таки хтось живе. На шворці тріпотіла якась одежина, а зі стайні виразно чулося мукання корови.

Він пошукав, де б то сховатися, та крім кількох кущиків, ліску на гребені пагорба і стодоли трохи обіч двору не було нічого для цього придатного. Тепер, коли туман поступово розсіювався, він втрачав прикриття. Він пригнувся і, обійшовши широкою дугою двір та не спускаючи з нього очей, вибрався на гребінь пагорба.

Діставшись нагору, він сів на повалений стовбур і став чекати. В цьому він мав великий досвід, в чеканні була його сила. Він стругав кинджалом гілочки, незмінно однаковим рухом. За якийсь час з хати вийшла дівчина років шістнадцяти, за селянським звичаєм вбрана в білий очіпок і фартушок. Вона коротко зиркнула в його бік, а потім взяла дійницю і зайшла до стайні.

Тут він зрозумів, що його викрили і вже якийсь час за ним спостерігають. Та він, що роками мусив удовольнятися оплаченим зляганням з бридкими, підтоптаними жінками, так перейнявся спогляданням дівчини, що ледь не прогледів, як через вікно виліз якийсь кремезний чоловік, перестрибнув через мур садиби і, озброєний ножем, став крізь кущі скрадатися на пагорб.

Каспар підвівся, встановив мушкет вертикально, набив у цівку пороху і кілька куль, а потім натоптав усе це гілочкою. «Ближче», — промурмотів він і насипав пороху ще й на замок. — «Ще ближче». Він прицілився, а тоді спокійно вистрелив. Чоловік раптом зупинився, так ніби передумав підніматися, потім ноги його підкосилися, він осів і повалився долілиць.

Дівчина з вереском побігла в дім, кинувши дійницю. Молоко всотувалося в землю, достоту як кров мерця. В ту ж мить з дому вискочив старий чоловік, вхопив перше, що трапилося під руку — косу — і побіг на Каспара. Він натужно спинався пагорбом, кілька разів сповзав і починав усе спочатку. Тим часом Каспар зарядив свою зброю і вистрелив удруге.

Каспар рушив до першої жертви. Він стусонув його мушкетом в ребра, аби пересвідчитися, чи той справді мертвий. Сів, натягнув чоботи мерця, а тоді підійшов до другого трупа. Скинув свою пелерину і одягнув плащ старого.

Він обережно наблизився до дому, звідки чутно було жіночі стогони. Ногою розчахнув двері і увійшов. Якийсь час очі звикали до темряви, аж поки він розгледів не просто обриси, але й дівчину, що причаїлася в кутку, і жалюгідну істоту на ліжку. Її тіло на ногах, шиї та під пахвами було вкрите виразками. Деякі були завбільшки з долоню, вузлисті й темно-червоні. Шкіра була місцями дірчаста, як решето, звідти сочилася криваво-водяниста сукровиця.

Каспар не міг збагнути, чи жінка при свідомості, зате він прекрасно знав, що з нею. І все ж перепитав дівчину, своєю лотаринзькою німецькою, мовою, якою говорив у дитинстві. Він хотів виграти час, щоби прийняти якесь рішення. Відповіді не було, тож він запитав голосніше й рішучіше.

— Так, чума, — відповіла дівчина.

— Ти теж хвора?

— Здається, ні.

— Ходи сюди!

Це речення йому теж довелося повторити, щоб дівчина зрушилася. Коли вона, підточена багаторічним недоїданням, підійшла, він вхопив її за плече і потягнув у двір.

— Веди корову! — наказав він.

Він підштовхнув її до стайні. Та дівчина навіть не думала йому коритися. Вона зайшла до стайні і вибігла через отвір з протилежного боку. Розраховувала втекти в село, але на мості Каспар її наздогнав. Вона зібрала всю свою відвагу, боронилася і кілька разів виривалася від нього. Вона була така легесенька, що Каспар підняв її і поніс у двір.

Там він пошукав за шнурком. Знайшов якийсь обривок, зав'язав його в петлю і хотів був накинути дівчині на шию. Вона пручалася, так що він притис її до себе, утримуючи однією рукою зап'ястя. Їй вдалося вирватися, тоді він повалив її на землю, наступив колінами на руки і так довів свій задум до кінця.

Він потяг її на мотузці до стодоли поодаль і прив'язав там до балки, а тоді взяв дійницю і пішов до корови. Видоїв, жадібно напився з дійниці, тоді підсунув дівчині, але вона її перекинула.

— Бачу, ти сита. Тоді їсти вже більше не буде, — сказав він. — Як ти називаєшся?

Вона підібгала коліна й обхопила їх руками. Від цього оголилися литки і стегна, вона помітила його вишкір і спробувала сховати їх під спідницею.