Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Темрява опустилася на замок, ховаючи під собою живих і мертвих, а потім ліс та гори, всю цю випалену, покинуту землю. В таборах різних армій лаштувалися на ніч солдати, колишні наймити і служники, кравецькі підмайстри, учні пекарів, чоботарі. Можливо, платня ще не надійшла, тож дехто вибрався на грабунки. На Каспара найшла туга, якої він не відчував навіть за рідним домом.

Табірне життя — єдине, що він по-справжньому знав. Запах коней та чоловіків, отих необроблених, смердючих ран, гнилих зубів, брудних, скривавлених пов'язок. А ще палахкотіння велетенської ватри, на якій вони, коли пощастить, пекли цілих баранів і телят. Якщо ж ні — то щурів, котів і собак. Йому пригадалася метушлива тиснява тіл, возів і шатер. Як кричали поранені, яким фельдшери зв'язували за спиною руки, щоб ампутувати ногу.

Хоча пити було заборонено, вони пили. Хоч було заборонено лаятися і битися, це було їхнім улюбленим заняттям. Хоча їм не дозволяли в суперечці згадувати походження, саме в такі моменти виявлялося, що вони шведи і фіни, латиші і саксонці, лотаринжці та пфальці. Чоловіки з усіх закутків Європи, яких згуртувала жадоба багатої здобичі. Що вони вели війну, причини якої давно вже забули. Просто вона годувала їх, а вони годували її. Ось тобі й причина.

Коли Каспар діставав платню, на порядку денному стояло щось інше. Щось, що вносило розмаїття в безрадісне життя найманця, яке визначалося ритмом переходів. Тоді найчастіше він шукав товариства у багатотисячному юрмищі супутників війська, що отаборилися неподалік.

Вони облаштовувалися поміж кінними упряжами й возами, якими перевозили припаси і провіант, шатра й ліхтарні. Ковалі, стельмахи, теслі, копачі шанців, погоничі худоби, солдатські жінки — всі вони місяцями тяглися за військом, намагаючись не відставати. Вони билися за найкращі місця, щоб виставити свій товар. Або себе.

Каспар тинявся між солдатами, намагаючись продати свою здобич, програвав усе, лаявся і обдурював, його дурили, він бився і кінчав в обіймах жінок, які гамселенням у бубни звертали на себе увагу. Все це можна було назвати лихим і грішним світом, але то був його єдиний світ, і як такий він його любив. Тому там, перед каміном, він уже шкодував про свою втечу і почувався препаскудно.

Коли від вогню залишився сам жар, він уже давно був одягнений і тепер лежав спиною до джерела тепла. Та ніяк не міг заспокоїтися і все крутився від голоду з боку на бік, аж поки не стало так нестерпно, що він підхопився, взяв шпагу й кинджал і вийшов на дитинець. Підняв камінь і пожбурив у маленькі дверцята вхідного люку.

— Я голодний! Дайте мені щось поїсти! — заволав він. Прислухався, але в нутрощах донжону нічого ані не поворухнулося. — Ви, наволоч папістська, морите чоловіка голодом! Я вас зараз порішу!

Він гарячково шукав, як би добратися до вузьких дерев'яних дверцят. Його рев вирвався за мури замку і покотився схилами. Він жбурляв у вежу все, що трапляло під руку, навіть штрикав її шпагою. І щойно, коли вже захрип і хотів забратися, почув, як над ним прочинилися двері. Щось глухо гупнуло об землю, і старий зашепотів:

— На, бери і заткнися. Тебе чути аж в сусідній долині. Ще когось твого штибу нам тут ні до чого.

То був шматок якогось незрозумілого м'яса, — курки чи, може, щура, вже годі було сказати. Зайве й згадувати, що Каспар заковтнув його дощенту, так само як і шматочок хліба й качан кукурудзи. Із задоволеною, ситою посмішкою він заснув. А з першим промінням світанку прокинувся, вже незабаром перейшов через підвісний міст і зник у лісі.

Цілими днями він не зустрічав ні людей, ні їхніх слідів, а коли це траплялося, ще глибше ховався в ліс. Коли село виглядало покинутим, він годинами вичікував, перш ніж наважитися туди увійти і обшукати хати. Раз якось побачив здалеку, як загін вершників витяг з хати якогось миршавого селянина й поклав його на спину. Він добре знав цю «шведську випивку».

Жертві заливали в рот помиї доти, поки вони не починали литися з вух і носа. При цьому хтось цілою вагою навалювався на живіт нещасного. Він і сам часто так витягав із селян відомості.

Перш ніж відкрився краєвид на захід, Каспар прокрокував останній відрізок шляху через найдивніші місцевості, які йому досі доводилося бачити. В порізаних ярами долинах стояли химерної форми скелі, схожі на вежі, велетенські гриби чи навіть замки. Війна не витравила з нього забобонів, тож він боявся всього примарного. Але потім перед ним виринуло плоскогір'я, спадисті схили, що, як він сподівався, вже належали до Лотаринґії.