Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— І ми колись жили з солі. Батько працював у Муаянвіку, — сказав Каспар.

— І мій.

— Що ти кажеш! А як давно ви вже живете в моєму дворі?

— В твоєму дворі? — здивувалась вона.

— Саме так. Це був двір моїх батьків, а тепер він мій. Їх повбивали під час одного нападу. Батька скинули в криницю.

Марі не могла вийти з дива, очі її округлились. Отямившись, вона проказала:

— Ми живемо тут поколіннями. Я тут народилася, а перед тим батько. До того ж немає в нас ніякої криниці. Їх взагалі тут дві на всю околицю. Одна в селі, звідки я завжди ношу воду, а друга, з солоною водою — далеко за селом, на покинутому дворищі.

Свинцевими краплями вперіщив дощ, так ніби небо мстилося землі. Каспар блукав обійстям, яке він прийняв за своє і задля якого повбивав стількох людей. Він ніяк не міг зупинитися і все шукав криницю. Адже все збігалося: положення двору, пагорб, от тільки за колодязь забув.

Можливо, батько Марі працював пліч-о-пліч з його батьком. А він усіх їх так бездумно постріляв. Так, і такі думки його навідували, але вважати їх ознаками почуття провини було би перебільшенням. До того ж вони і так усі незабаром померли б від чуми, якби я не з'явився, думав він. Промоклий до рубця, він повернувся в стодолу, розвів вогонь, роздягнувся, цього разу під зацікавленими поглядами дівчини, і спробував зігрітися.

— Ти лютеранка чи католичка? — спитав він за хвилю.

— Католичка, — відповіла вона. — А тепер розв'яжи мене, нікуди я не втечу.

Це була нарешті добра звістка за дуже довгий час. Він самовдоволено всміхнувся, бо вважав, що прийшов до своєї мети. І наступних двадцять років у нього не буде підстав сумніватися в цьому.

Мерці, як завжди, були чемні й гостинні. Вже годину я сидів серед них. То не вперше вони давали мені притулок. Приймали мене щоразу, коли батьків гнів вихлюпувався через край. Та ще ніколи я не потребував їхньої допомоги так гостро, як тоді, 14 січня 1945 року.

Вони завжди зважали, щоб не налякати мене, я ж бо був їхнім найвірнішим гостем. Вірнішим навіть за старих жінок зі стократ поморщеними, немов зіжмакана цукеркова обгортка, лицями. Вірнішим за молодиць, які останнього року все частіше показувалися на цвинтарі — оплакували своїх свіжих небіжчиків.

Їхніх чоловіків привозили з війни, яка ще зовсім недавно здавалася нам переможною. Зодягнених у німецькі однострої, накрохмалені спеціально з цієї нагоди, їх відпроваджували аж на край села. Там їх обіймали, цілували, гладили і виряджали у світ задля нашої справи. Не спонукаючи, бо це було зайве.

Вони рвалися з власної волі. Їм так кортіло піти на Росію, а надто з літа 1943 року, коли румунський уряд визнав, що наша справа німецька, а не румунська. Вони негайно скинули кепсько скроєні румунські однострої немічного румунського війська, неспроможного навіть узути своїх солдатів. А тоді розпакували і зодяглися у вишукані німецькі, що сиділи як улиті. Гарно виглядала в них грозенауська юнь, може, трохи скуто, але лепсько. Ці однострої дуже личили їхньому запалу.

Що наша справа — німецька, ми довідались особисто від Навовча , Найбільшого Вождя Всіх Часів, як його називали дорослі. Чоловіка, якого я довго — аж поки перші фотографії не з'явилися в нашому селі — не бачив, так що він цілком міг виявитися й вигадкою, ще однією історією про примар від Раміни, яких вона впродовж багатьох років нарозповідала мені в своїй занедбаній халупі на Циганському пагорбі.

Це саме завдяки їй я залюбки ховався серед мерців не тільки від батька, але й від росіян. І був призвичаєний витримувати там довго. Росіяни скоріше посиніють з холоду, ніж мене знайдуть. Я не опинюся в їхньому похідному меню дорогою на Берлін. Так я собі постановив.

Навовч виявився небезпечнішим за всіх почвар з Раміниних оповідок. У нього був такий голос, що, як розійдеться, проймав нас, немов освідчення в коханні чи раптова гарячка. Щонеділі після служби парох виставляв радіоапарат на стільці перед плебанією на Лотаринзькій вулиці. Бо ж на першому місці був Бог, але відразу після нього — Найбільший Вождь Всіх Часів. Хтось зі слухачів вилазив на дерево і встановлював там гучномовець. Тепер шлях для голосу, що був зброєю, можливо, потужнішою від месершмітів та юнкерсів, був відкритий. Він могутньо й нестримно котився дворами Лотаринзької та Головної, повертав у Нероновий завулок, і нарешті сягав до найвіддаленіших закапелків на виході з села.