Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Парох Шульц вмикав радіо на повну гучність, як для трансляції футбольного матчу. Фюрер і футбол були двома справді гучними подіями мого дитинства. Порівняно з ними великий дзвін нашої церкви був просто втіленням стриманості. Навовчеві вдалося повиснути фотографіями на стінах найвіддаленіших кімнат або ж стати в рамці на комодах, поряд з такими ж обрамленими дідусями-бабусями, весіллями та хрестинами. Чим не член родини, вирізаний зі зшитків Сигналу чи Поллерпайчу . Куплений у Німецької зимової служби допомоги — як внесок у війну, яку вели від нашого імені.

«Що нам дасть ця війна? — питав розгніваний батько. — Навіщо нам російська земля — свою дай Боже обробити. До того ж власну».

Втім, і він повісив фюрера, хоч і в дешевій рамці й без великого переконання. «Про всяк випадок», — як сказав. — «Ніколи не знати, хто зайде в дім». Але мені здається, що він просто не терпів жодного іншого Навовча поряд із собою.

Коли з шовковиці, наче з неба, лунали військові зведення з Белграду чи Берліну, і все це завершувалося «Вище стягами», хлопці давно вже сиділи навколо дерева й підспівували. Деякі носили ще короткі штанці, інші вже однострої. Жодна спідниця не вабила їх так, як «бляупункт» нашого пароха.

Та поступово їхні ряди рідшали, першим, кого віднесли на край села, був Зеппль, син вдовиці, другим — мельників Йоганнес, третім — Непер.

— Ти ж старий чоловік. Не треба тобі йти, — казав йому батько.

— Для нашої справи ніхто не застарий, — знайшовся той і закинув рушницю на плече, а тоді його відвезли на залізничну станцію, далеко за селом, серед чистого поля.

Непер був серед перших, хто вернувся ногами вперед, ще й не встигли за ним стужитися. Великий дзвін бив самотньо по ньому. Так було завжди, коли мерців привозили потягом чи вантажівкою. Їх вивантажували перед селом і заносили під повільні, рівномірні удари дзвону. Ті, що несли труну, підлаштовували під них свій крок. Дзвін був метрономом нашої скорботи.

Покійника приносили додому, домовину встановлювали на двох стільцях на подвір'ї. Якщо то були румунські мерці — бо в нас жило й кілька румунських родин — слід було пильнувати, щоб під труну не забігла кішка, бо тоді душа небіжчика не знатиме спокою і переслідуватиме живих. Наших мерців виносили на лани, щоб вони востаннє попрощалися зі своєю землею. Тоді процесія з парохом на чолі кружляла по полю, знемагаючи від спекоти чи рвучкого банатського вітру. Часом влітку, коли збіжжя стояло високо, здалека труна скидалася на корабель, що пливе колосистою нивою.

Отож, того січневого дня 1945 року я сидів на цвинтарі, весь скоцюрбившись й підібгавши під себе ноги, і чекав, коли нарешті вляжеться буря, що так раптово грянула на нас, і росіяни підуть. Земля глибоко промерзла, не те що на початку осені, коли гробарі копали без зусиль, щоб покласти в неї тіло сербської Катіци. Вона була наразі останньою на нашому цвинтарі. Куля в скроню з найближчої відстані, крові витекло зовсім трохи.

Вона лежала недалеко від гробівця родини Дамас, де тепер сидів я, одразу під цвинтарним муром, ледь видним під свіжим снігом. Спершу її з батьками поховали, а потім людям спало на думку, що сербам місце не тут, а серед православних. Колективний промах, вирішили, і пояснили то воєнною розрухою.

— Жоден християнин не стане розкопувати свіжу могилу, — нарікав гробар.

— І не треба. Ми їх убили — хай серед нас і спочивають, — вирішив парох Шульц.

Бо ж вбили їх не росіяни, а останній німецький офіцер, перед самим відступом зі своїми солдатами. Якщо в мої вісімнадцять я й пізнав щось таке, як кохання, то це була сербська Катіца. То було худюсіньке дівча, просто не вірилося, що хтось може бути таким марним. Ну, хіба ще я.

Мене цілого трусило, сорочка й куртка мало захищали від студені. Це місце я знайшов багато років тому. Навіть мені було під силу відсунути плиту гробівця, щоб зійти кількома східцями вниз і принишкнути поміж трьома домовинами, де було досить місця. То був гробівець на чотирьох, але одне вільне місце ще залишалося, так ніби власник після смерті на чужині не знайшов дороги додому. Тож там я й засвітив свічку, що не давала ні справжнього світла, ні тим паче тепла, і чекав, коли після відходу росіян мене заберуть додому.

До Грозенау ми повернулись у вересні, бо в Тімішоарі почалися бої. Навіть після того, як літаки союзників ущент розбомбили вокзал, місто залишалося важливим залізничним вузлом, тому німці хотіли його відвоювати.