Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Нас із дідом батько давно вже вислав до Тімішоари. Батьки приїздили щороку в серпні, після жнив, на кілька тижнів. Сарело, Рамінин син, весь цей час щотижня привозив з нашого двору харчі, які давно вже зникли з міських базарів. Дорога підводою забирала йому півдня. Оскільки батько боявся вломників і війська, якому тим часом доводилось годувати багато голодних, але озброєних ротів, він наказав йому приїздити, щойно коли смеркнеться.

Наш дім стояв на околиці, так що Сарело спочатку їхав за трамвайною колією, а тоді звертав у коротеньку, погано освітлену вуличку, в кінці якої виїздив у чисте поле. Звідти до нас було вже кількасот метрів, які треба було проїхати вздовж глухих задніх стін будинків. Ці будинки стояли спиною до поля — останній міський бастіон проти непривітної, порослої чагарями околиці. Як і Грозенау, Тімішоара стояла відкрита для всіх, хто хотів її здобути. Для турків, Габсбурґів, а незабаром і для росіян.

Коли Сарело зупинявся перед нашою брамою в дільниці Йозефштадт, ми поспішали завести підводу на подвір'я. Заздрість сусідів нам була забезпечена: Обертинів і досі добре знали, а батька вважали хоч і прикрим, проте успішним підприємцем. На підводі, прикриті веретами й попонами, лежали лантухи борошна й картоплі, поряд забиті свині чи телята. Від розвантажування ми всі завжди були заплямлені кров'ю.

Та що старшою і зажерливішою ставала війна, тим менше залишалося нам. Все легшою приїздила підвода. Вулиці були забиті солдатами — одні відступали, інші безцільно блукали — та всі вони добре знали той самий давній голод. Вони ніколи не пропустили би підводи, наладованої такими смаколиками.

Отож, хоч під сам кінець Сарело й далі навідувався незмінно, аби дістати від батька вказівки для управителя Неа Ґриґоре, але більше, ніж трохи яєць, двох-трьох курей і шмат сала, вже привезти не міг. Тим більшою була наша радість, коли за день до німецького наступу він з'явився із забитою свинею. «Вам шле її Неа Ґриґоре. Другу, яка в нас ще була, він узяв собі за платню. Решту недавно реквізувало військо». Ми занесли свиню до пивниці, щоб наступного дня посвіжувати. Крім мармеладу, солених огірків та кількох пляшок сливовиці з найкращого минулорічного врожаю, особливих запасів у нас не лишилося.

Наступного ранку ми вперше побачили росіян, які тим часом зайняли місто. То були русяві чоловіки, які поблизу акацієвого гайку поралися коло машини, що мала зверху ряд патрубків. На прохолодному, кволому сонці металево виблискували труби, так ніби поле зродило якусь небачену досі рослину. Сталеве бадилля все вище спиналося в небо, що дужче міцні чоловічі руки приводили в рух коліщатка.

Вітер доносив до нас уривчасті накази офіцера. До багатьох мов, які досі мішалися в цій місцевості — або й не мішалися, а просто терпіли одна одну — тепер додалася ще й російська. Російська чоловіка, що наставив свою зброю на місто. Для наших ще непризвичаєних вух вона звучала, як гавкіт. Звучання нових часів.

Батько з дідом стояли в самих підштанцях і чоботях. Поверх одягли різницькі фартухи, в руках ножі, якими збиралися розчленувати тушу. Сарело теж якраз роздягався. Побачивши крізь фіранки цю дивовижну зброю, дід аж впустив ножі.

— Сталінський орган, — прошепотів він.

— Німці знову збираються захопити місто. Для них воно надто важливе. Кажуть, вони стягують до Тімішоари танки й гармати. Довго це затишшя не протриває, — сказав батько.

— Я вчора їхав містом і зустрів одного знайомого. Він каже, багато людей вже повтікали з міста. І скрізь видно румунських і російських солдатів, — додав Сарело.

— Війна? У нас? — недовірливо перепитала мама.

До літа ми вже звикли, що війна відбувається не в нас, а лише в тижневих оглядах, радіоповідомленнях та газетах. Навіть попри те, що в нас забрали останню худобу і половину дідових коней. Вона зачепила нас лиш краєчком, як слабке відгоміння грози, що лютує деінде. І раптом вона прийшла сюди, з усією навальністю.

Вже 16 липня союзники почали скидати на нас займисті бомби, цілі зграї літаків випорожнювали над містом свої кишки. Сирени завили і не стихали аж до серпня. Ми з дідом це вже пережили, але для батька з мамою війна почалася щойно з росіян за нашим вікном. Бо тим часом союзники були в місті, а німці на підступах.

Ми з Сарело кинулися до вікна, щоби побачити зброю, про яку знали лише з розповідей. Принишклі й немов зачаровані, ми витріщалися на ту машинерію, яку тим часом накрили брунатно-зеленою маскувальною сіткою. Раптом мама обернулася і приклала до рота долоні. «Господижтибожеміймилосердний! — зойкнула вона. — Та ж подивіться, наш дім — справжнісіньке звинувачення проти нас. На стіні Гітлер, повсюди розкидані Сигнали й німецькі книжки». І дійсно: ми зовсім забули замести сліди нашої справи. Стерти, якщо не з пам'яті, то принаймні звідусіль, де вона могла нас зрадити.