Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Перед церквою, на перехресті Лотаринзької та Німецької, нам вийшов назустріч парох Шульц із зажуреним виразом на лиці. Я ще не бачив людини, яка б так швидко постарілася. Ще кілька місяців тому, коли я влітку приїздив до села, він виглядав молодечо, а його рожеві щоки пашіли не від горілки, а першорядним здоров'ям. Та тепер його ледве можна було пізнати, він перетворився на тінь самого себе.

Із Зепплевої корчми, заточуючись, вийшли п'янички, скинули перед батьком шапки і вижебрали кілька мідяків на свою вологу пристрасть. Батько вигріб з кишені якусь дрібноту й висипав на землю, навіть не глянувши на них. А ті кинулися в порох і билися між собою аж доти, поки Нелю, син Неа Ґриґоре і найдужчий серед них, не заволодів більшістю монет.

— Одну я видам! — крикнув він, і, задоволені, вони повернулися в темний заклад, де на шинквасі червоними літерами було написано: Кредит помер . Батько гукнув навздогін Нелю:

— Заки ти ще не впився до непритомності, скажи Неа Ґриґоре, я хочу бачити його за дві години!

— Що вас так швидко привело назад? — поцікавився парох Шульц.

— Бомбардування, панотче. В Тімішоарі так бехкає, що мені вже у вухах шумить. От я й подумав, тут ми краще почуємо Господа Бога, — відказав батько.

— Але ж бехкає не від учора, любий пане Обертин.

Так ніби намагаючись улестити пароха, мама зістрибнула з підводи і взяла його руку для поцілунку.

— Це зайве! — зупинив її батько. — Церква і так багато від нас дістає.

Парох провів рукою по маминому волоссі, туго зв'язаному ззаду.

— Ви надто зверхній, пане Обертин. Краще брали би приклад зі своєї дружини.

Батько зареготав.

— Що з Вами, панотче? Щось зле виглядаєте. Що Вас так підкосило? Невже росіяни? Дивіться, вчасно позбудьтеся свого «бляупункту», а то комуністи знайдуть.

Парохове обличчя спохмурніло, численні зморшки поглибшали. Кутики вуст здригалися, ніби він боровся сам з собою.

— Росіяни ні, але остання німецька рота, яка тут стояла. Звідки мені було знати, чого хоче той полковник? Звідки, скажіть?

Його голос перервався, і він відвів погляд.

— І це при тому, що серби належали до нашої спільноти, так само як і всі інші.

— Ви говорите загадками, панотче, — урвав його батько.

Рота одержала наказ відступати, затинаючись, розповів нам священик. Солдати вже повсідали до вантажівок, і парох хотів принести їм щось поїсти. То були самі бідолашні, вихудлі хлопці. Нерви в полковника були до нічого. Його підточили бої з партизанами Тіто по той бік сербського кордону і страх потрапити їм до рук. Але щоб офіцер був здатний на таке — цього божий чоловік уявити собі не міг. Парох підвів голову і від цього виглядав іще жалюгідніше, ніж перед тим. Я перестав на нього зважати і штовхався з Сарело.

Офіцер перепинив пароха, почув я, і наказав йому повідомити, чи є в селі не німці, і якщо так, то де живуть. Звісно, він охоче йому розповів, навіть близько не міг припустити чогось такого. Зачувши, що тут живе сербська родина, полковник завимагав описати йому дорогу до них, а тоді притьмом застрибнув на мотоцикл і поїхав.

Те, що трапилося потім, парох чув лише з розповідей. Вочевидь, полковник з пістолетом наголо увірвався у дім Павлічів і застрелив спочатку батька, потім матір, а на кінець — Катіцу. А Мірко ж був сумлінним чоловіком, не католиком, але сумлінним чоловіком, проказав парох, чию віру в цивілізовану війну було підірвано.

Їх поховали не на тому цвинтарі — на католицькому. «Така халепа», — промурмотів парох Шульц. І відтоді він дорікає собі, адже міг просто промовчати, підсумував парох. Ні він, ні ми не могли тоді знати, що це ще не все, що це лише початок. Що і на нас, і на нього в найближчі місяці звалиться значно більше провини й поневірянь, які змінять світ Грозенау назавжди.

Досі я безжурно штовхався з Сарело, та, зачувши ім'я Катіци, завмер, мене затрусило. Сарело вхопив мене за руку і зашепотів на вухо:

— Не роби дурниць, бо батько битиме. Вгамуйся, ти і так вже нічого не зміниш.

Я відштовхнув його, а тоді накинувся з кулаками.

— Ти весь час знав, ти, цигане паскудний! Знав і нічого не сказав!

Я зістрибнув на дорогу, а батько наказав:

— Перестань негайно!

Та всі наслідки були мені байдужі, усвідомлення того, що Катіца мертва і цей стан триватиме вічно, вкидав мене у ще більший відчай. Все решта було мені байдуже. Я лупцював Сарело, доки він це терпів, бо ж був сильніший і спритніший за мене. Він вхопив мене за руки й тримав, а батько зістрибнув з підводи і тепер наближався з батогом у руці.