Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Цього не може бути! — кричав я знов і знов, безуспішно намагаючись вирватися.

Коли батько був на відстані кількох кроків, Сарело, широко вишкірившись, відпустив мене, і я впав. Та тут же підхопився, бо не хотів, щоб батько чи хтось інший до мене торкався. Він був уже на відстані витягнутої руки, коли я кинувся бігти. Я мусив пересвідчитися, що все це правда, а не просто вигадка божевільного пароха, навіть якщо за це мене віддухопелять до напівсмерті.

Я відбіг уже на якусь відстань, коли мене наздогнав батьків голос. Не роздратований чи бодай підвищений, але такий, що не терпів заперечень. Кожне слово надвиразно й вагомо.

— Негайно зупинися, а то пошкодуєш!

Я скорився, либонь зі звички, аж ніяк не зі страху, що він завдасть мені болю. Я почув, що він наближається, і обернувся. Й одразу ж дістав першого ляпаса.

— Хочеш перед панотцем зганьбити нас за свою сербську дівку? Ану, на підводу!

Мама дивилася в землю, а тоді штовхнула ліктем діда, як завжди, коли хотіла, щоб він втрутився замість неї. Дідо непереконливо завимагав:

— Дай спокій хлопцеві!

— Він мій син, принаймні так записано в документах. Тож робитиму з ним, що захочу.

— Ти мене не стримаєш, — сказав я.

Він стиснув зуби, ніби хотів мене розмолоти.

— Як ти сказав?

Він ухопив мене за підборіддя і відкинув голову назад. Я щосили відбивався, мені вдалося вивільнитися. Він вражено відвів руку, бо на таке не розраховував. Держалном батога вдарив мене в лице, а тоді продовжив рукою.

— Ти нікчема, я зрозумів це одразу, як тільки ти народився. Ти не в мене вдався, у нас немає нічого спільного. Скільки на тебе дивлюся — не впізнаю себе в тобі. Чи ти взагалі мій син? Залазь, вдома поговоримо.

Він схопив мене за руку. Його тон знову стишився, здалеку це виглядало так, ніби ми собі мирно бесідуємо.

— І не подумаю. Краще б ти вмер, а не вона.

Він відпустив мене, щоб замахнутися, та я скористався цією миттю і знову втік.

Дім Павлічів стояв неторкнутий, ніхто не наважився щось звідти винести, а оскільки в них не було близьких родичів, так воно, мабуть, залишалося ще довго. Здавалося, господарі лише ненадовго вийшли на базар чи до когось із замовників, щоб зняти мірку для нового вбрання. Що Катіца зараз увійде в браму і привітається зі мною. І тільки собака, про якого ніхто не подумав, здох на ланцюзі від голоду й спраги, а в саду в одному місці виднілася пляма засохлої крові.

Я обережно увійшов, так ніби боявся когось налякати чи комусь завадити. В комірчині поряд з кухнею звисали зі стелі ковбаси й часник, зачерствілий на камінь хліб лежав загорнений у рушник. У світлиці, де були й ліжка, стояв кравецький манекен, на ньому — заготовки до вбрання, поспинані булавками. Поряд ще одна темна пляма.

Дощана долівка увібрала кров. Там за роботою і застав полковник Катіцу або її матір. Я виразно побачив, де лежало тіло, перш ніж сусіди наважились глянути, що трапилось. Можливо, то було тіло Катіци.

Я довго не міг вирішити, що робити. Безцільно блукав домом і садом, торкався предметів й одягу, коли гадав, що вони могли б належати Катіці. Я уявляв собі, що вона користалася ними перед смертю, і що вони були для неї дуже важливі.

Досі я ніколи не бував у них вдома, не знав, де вони спали, з якого боку вона сідала при столі. Яке було її улюблене місце і в якому кутку проводила вечори. Тепер я всотував усе це, вперше й востаннє, закоханий і приголомшений водночас. Приголомшення, яке ніколи вже не відступиться.

Дідо знайшов мене, тремтячого, на сходах і накинув на плечі своє пальто.

— Не сиди тут довго, а то напитаєш і собі смерть. Ти ж знаєш, який ти хворобливий.

— Мені не звикати.

— Ходи додому, він поїхав кудись з управителем. Мама спекла яблука. Ось побачиш, коли він повернеться, то вже заспокоїться.

— Ніколи.

— Знаю.

Він приніс зі собою трохи хліба й сиру в хустині. Я відмовився їсти, тож він з'їв за мене, тоді витер хусткою рот і заклав її до кишені. Розглянувся спершу в саду, потім у домі і нарешті покликав мене. Він запалив під піччю і налив собі склянку вина з пляшки, яку знайшов у кухонній шафці.

— Можна трохи й зігрітися. Там, нагорі, нам напевно не візьмуть цього за зле.

Він усміхнувся.

— Ти справді її любив?

— Так.

— Як я своїх коней?

— Так. Як вони? — відказав я.

— Залишилося всього п'ять. Трохи схудли, але витягнуть.

Він налив і мені вина, і ми сіли ближче до вогню.

— У тебе з нею щось було? — спитав він.

— Що ти маєш на увазі?