Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Тобі, як-не-як, уже вісімнадцять.

Якусь часину ми сиділи непорушно, темрява все більше заполоняла кімнату.

Він взяв мою руку і міцно її стиснув.

— Ти думаєш, життя скінчилося, правда? Мені так само здавалося, коли твоя бабуся померла при Ельзиних пологах. Ось побачиш, з'явиться інша дівчина. Завжди хтось з'являється, це просто питання часу.

— В тебе так ніхто і не з'явився, — відповів я.

— Це щось інше, я був удівцем з дитиною.

Ми змовкли.

— Хочеш, розповім тобі щось? — запитав він. — Так і час швидше мине.

Дідові оповідки були частиною мого дитинства, так само, як і Рамінині. Він добре знав, що я не заперечу, навіть якщо він повторюватиметься, а тому, не чекаючи відповіді, повів.

— Відколи ми, Обертини, існуємо, нас переслідують всілякі нещастя. Іноді мені навіть здається, ніби війна з Каспарових часів так ніколи й не закінчилася. Вона триває нескінченно.

А тоді знову розповідав про лотаринжця на службі у шведів, який одного дня постановив рушити в дорогу додому, в Дьєз, перейшов через Воґези, а опинившись на землі, яку вважав своєю, вибив майже цілу родину, перш ніж на тому самому місці заснувати власну.

Коли я слухав його отак у піввуха, озирався і в кожному кутку бачив Катіцу, коли вино текло моїми жилами, а ніч опускалася на село, в мені міцніло переконання, що я ніколи більше не зможу любити.

Це було чотири місяці до того, як я опинився тут, у гробівці. А трохи більше години тому з головної дороги на немощений путівець, що вів до нашого села, повернула ціла колона вантажівок. Хоча було вже пізнє надвечір'я і почало смеркатися, польовий сторож добре її розгледів, але в нього не було часу забити на сполох. Росіяни були швидші за будь-яку бурю.

Цього разу з кількох вантажівок, що зупинилися перед церквою, вистрибнули невеличкого зросту, присадкуваті солдати з монгольськими лицями, в інших, окрім водіїв, нікого не було. Їхній офіцер у супроводі румунського перекладача пішов простісінько до плебанії, що стояла одразу при церкві. Пароха вони застали за вечерею.

— Кажіть бити в дзвони! — наказав офіцер.

— Навіщо? Адже нема ні бурі, ні пожежі.

— Бо інакше я Вас пристрелю.

В цю мить до плебанії увійшов замковий, і парох послав його на дзвіницю. Офіцер витяг з кишені списки і тицьнув парохові під ніс.

— Ми шукаємо всіх німців віком від вісімнадцяти до сорока п'яти років, їх вивезуть на Сибір. Зараз Ви підете з нами і покажете, де вони.

Парох Шульц захитався, йому довелося вхопитися за край стола.

— Чому саме я?

— Бо Ви всіх тут знаєте. Скажете їм, щоб узяли з собою лише стільки, скільки зможуть внести. Кого зловлять на вулиці — застрелять на місці. Вас вони послухають.

Якщо парох гадав, що своєю зрадою сербської родини випив повну чашу провини, то тут виявилося, що він помилявся. Було ще в тій чаші досить недопитого.

— Я цього зробити не можу.

Офіцер витягнув з кобури пістолет і приставив парохові до живота. Парох вкрився потом.

— У Вас нема вибору.

Якусь мить парох схилявся до того, щоб не скоритися і прийняти смерть як кару Божу за кривду, вчинену сербам. Але він не був героєм.

— Скажіть, а я теж є в тому списку? — спитав він тихо.

Переклад зайняв кілька секунд. Йому вони видалися вічністю.

— Ви вже застарий для того, що чекає на інших. А тепер ходімо, робота не жде.

Коли всі троє вийшли на вулицю, перед церквою вже почали збиратися люди, закутані в теплі пальта, в низько насунених на лиця шапках. Солдати мерзли, кидали недопалки і чавили їх у снігу.

Офіцер випхав пароха поперед себе, перекладач щось прошепотів йому на вухо, а тоді пароха підняли на кузов вантажівки.

— Повертайтеся додому, люди. І там чекайте на нас. Виходити надвір заборонено. Кого побачать на вулиці, відразу розстріляють. Моліться і покладайтеся на Господа. Все тепер в Його руках, — прокричав він у натовп.

Коли солдати дійшли до нашого завулку і вже вибивали перші двері й ворота чобітьми та прикладами, до стайні, де ми з дідом годували коней, увійшов Сарело. В руках у нього був якийсь вузлик.

— Тікай негайно, росіяни тебе шукають. Мама сказала, щоб ти сховався там, де завжди. Ось тобі трохи хліба й сиру.

Дідо зняв шапку і надів мені на голову.

— Біжи туди, де завжди ховаєшся, — сказав він.

— Потім ми за тобою прийдемо, коли все вляжеться. Де тебе шукати? — спитав Сарело.

— На цвинтарі, у Дамасовім гробівці, — відповів я.

Він загасив гасову лампу і відчинив вузенькі, низенькі дверцята у задній стіні стайні. По сусідству чулися голоси, які без упину кричали по-російськи «Давай-давай!», і німецькі, що благали й волали, проте цілковито намарно. То був хор безнадії. І лиш сільські собаки валували, вони були єдині, хто чинив сліпий спротив. А тоді я почув, як мама кличе діда, і батькову лайку.