Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Батько впав на коліна, змочив носовичка і обтирав материне лице. Він поглянув на мене, ніби заклинаючи щось вдіяти, в його очах було щось таке, чого я ніколи не бачив. Розгубленість, яка вже його ніколи не покидала. Я теж клякнув, але не плакав, сльози я виплакав за Катіцею і дідом.

Ми підняли матір і понесли її додому через усе село. Звідусіль, з-за вікон і парканів, дивилися нам услід. Сарело відкрив ворота, ми поклали маму на ліжко, тоді прийшов парох Шульц. Через кілька днів, по дорозі на цвинтар, дзвонили лише малий і середній дзвони. Похоронна процесія проминула дзвіницю, і всі поглянули вгору, ніби звук великого дзвона гучав всім у вухах. Коли ми повернулися додому, батько роззувся і виставив взуття за двері. Попустив краватку, сів до столу і витріщився на свої руки. В задумі він крутив обручку на пальці.

— Тепер ти вже мусиш залишитися. Тепер нас тільки двоє, — мовив він.

— Я не залишуся, — відповів я.

— Тоді хоч приготуй щось на обід.

— Я не вмію готувати.

— Я теж не вмію.

Тієї ночі я перебрався з мого твердого ложа на підлозі до батька на ліжко. Я лежав поряд з його сонним тілом і вслухався в рівномірне дихання.

Ми щодня ходили на могилу до матері й діда. Якось, незадовго до усталеної дати від'їзду, батько промурмотів: «Поставлю тут лавку і посаджу дерево, аби була тінь. Гарно буде, усіх аж завидки візьмуть». Поблизу хтось викопував уже останніх своїх мерців, якась жінка ретельно вичищала родинний гробівець. Знала, що вистачити мусить надовго. Я відшукав могилу Катіци і стояв, такий заглиблений в думки, що не почув, як наблизився батько. Зненацька за спиною зазвучав його голос: «Ця сербська дівчинка тобі подобалась, правда? Як хочеш, я й тут зроблю лавку, будеш сидіти біля неї, скільки захочеш».

Увечері я підігрів їжу, яку варила для нас сусідка. Я довго дивився на батька, і в мені поступово здіймалось якесь нове почуття. Тепер, перед близькою розлукою, я раптом зрозумів, що міг би піклуватися про цього чоловіка, наполовину мені чужого, наполовину рідного. Навіть міг би його полюбити. Це було б не важче за все, що я і так вже робив у своєму житті.

Коли ми вже досить довго лежали в темряві холодної ночі, і батько якийсь час уже не ворушився, я тихо проказав: «Я не був у Сибіру. Мені вчасно вдалося вистрибнути з потяга». Його дихання на мить завмерло, та поза тим ніщо не виказувало, що він мене почув. Уранці я зварив каву, поставив йому біля ліжка, та, оскільки він навіть не поворухнувся, сам пішов на роботу.

Коли поширилася чутка, що в Лотаринґії на нас чекають умови не ліпші від тутешніх, майже половина охочих виїхати родин знову відмовилися. До того ж багато хто знову почав сподіватися на повернення рідних з Сибіру, бо пішов поголос, що в сусідні села повернулося кілька чоловіків та жінок. Трималися ж рішення виїхати переважно ті, які сподівалися на кращі шанси, бо мали прізвища, що звучали по-французьки, або ж трохи знали мову.

Вранці 13 травня 1951 року на маленьку станцію серед чистого поля, на якій сідали до Тімішоари, прибули три потяги. Один пасажирський і два товарні. Цілісінький день аж до глибокої ночі люди звозили туди кіньми та волами те, що не хотіли залишати. Масивні меблі, які так люблять шваби — креденси, шафи, ліжка, столи, начиння, постіль і матраци; лемеші, ущерть набиті міхи збіжжя, муки й картоплі. Людські двори — якщо вони їм ще належали — поступово порожніли, натомість вагони наповнювалися.

Парох Шульц запакував табернакль, дароносицю і церковні книги, тоді кілька чоловіків повантажили їх разом із вівтарем на підводи. Вони поволі зрушили з місця, а парох пішов за ними пішки.

Навіть я долучився і помагав. Мої речі, що складалися з однієї валізки, давно вже були спаковані. Лише батько тримався здаля від усього, він метався по кімнаті, як звір у клітці, і, здавалося, боровся сам із собою. А тоді зник кудись на весь день і з'явився щойно за північ. Вагони тим часом були вже зачинені, деякі чоловіки лишилися на ніч біля потягів, а інші востаннє ночували у своїх домівках.

Ми лежали без сну, тісно притулившись один до одного, батько і я.

— Що ти тепер робитимеш? — спитав я.

— Якось вже проживу, мною не журися, — відповів він.

По дворах — я навіть не сумнівався — люди теж не могли склепити очей і, як і ми, лежали, втупившись у темряву. Тепер вони ночували у челяднях і стайнях, або тулилися в одній з кімнат свого колишнього дому, в той час як у решті приміщень уже розселилися румуни. Перед нашим новим переїздом час знову відмотався назад, до тих перших місяців і років у Банаті, коли життя допадали грязюка й тифозна лихоманка, і будь-яка хвороба запросто вибирала собі жертву з-поміж тісної купи людей.